«Відки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник, але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати». З тими словами він закурив папіроску. Надворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна й спокійна й велика тиша панувала навкруги.

«А вона тобі симпатична?» — обізвалася Марія.

«Симпатична, чому ні», — відповів брат спокійно й відвернув лице, щоб випустити дим в противну сторону від питаючої.

«Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці».

«Бо нічого й не переживав абсолютно. Зрештою, й не знаю, що б вас найбільше цікавило. Питайте. Більшість часу перебував я в Ґанґів і пожиття меж тими гарними, образованими людьми дало мені багато. Багато й перечитував я там, бо бібліотека їх чудова. Все найкраще й вибране. Так новітнє, як і давнє… не менше чудові й артистичні альбоми славних малярів ріжних націй, закуплені в подорожах ріжними членами тієї родини. І людей деяких цікавих і значних з великим знанням, що бували там гістьми, пізнав я».

«То все багацтво витворює, Юліяне», — сказала Зоня.

«Воно й справді не лише гарна, але добра річ бути маючим, — відповів він, — з тим я годжусь. Воно дає людям можливість пізнавати людей й найвищу культуру» — він урвав.

«А в парафії?» — спитала Оксана, що присіла вже до стола до сестер, з-поміж котрих висунулася мати, уклавши свою працю на призначене на те місце й, погладивши, то знов поцілувавши декотре з дітей на добраніч, віддалилася з-поміж них на відпочинок.

«А в парафії?»

«В парафії? — повторив Юліян, усміхнувшись, — мені там було деякими разами мов я знаходився в іншим світі. Наші попівські родини скільки вони нам щирости й доброго дають, ми це, може, навіть і не вміємо оцінить. Сам о. Захарій, то як я вже оповідав, справжній апостол народу, але з давен-давна, що йшов з Христом, куди б той і не ступав».

«Це він, Юліян…»

«А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори», — настоювала Оксана між тим, коли Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.

«Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву, — сказав Юліян, — то я мушу й спімнути про той великий став, що знаходиться в Покутівці. Широкий, зелений, бо від лісу, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люде, майже бездонними або знов із плоскими, що й не варт вступати в него. Вночі виблискує його тафля сріблом, а вдень відбиває небесний дзвін. То синій, то понурий він, який би собі там і не був. В зливах виступає з берегів і убирає їх в шум. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся й добре вглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати».

Сестри розсміялися.

«А Ева?»

«Як Ева. Між вами всіма дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кождої інше пір’я. Вона весела й сумна, амбітна й експанзивна … що більше казати? Я розповів вам про став і більше нема що до розказання… Ага! Їмость добра ґаздиня, жвава, оборотна, керує челяддю й прочими своїми сільськими знайомими, мов отаман, і поглядами й короткими наказами, при тім гостинна й ввічлива».

«Ева має іншу будучність перед собою, як ми, Оксано», — сказала Зоня.

«Вона, як одиначка, має можливість набрати науки, стати, кажім, лікаркою, зайняти місце в суспільности й бути важним чинником. Коли ж вийде заміж, буде безперечно й іншою приятелькою свого мужа, як ми… й своїх дітей, може, ліпше виховає».

«Ого!» — кликнула Марія.

«Так я гадаю, — відбила Зоня. — Ми лиш робітниці, бджоли, без призначення на вищі функції, як те, укладати перші, навіть примітивні підвалини до дальшого розвою суспільства… не говорю вже про збудування держави. До того, найдуться в будучині інші особистости, як ми».

Марія знов потрясла заперечуюче головою.

«Вір мені, сестро, — настоювала старша сестра на своїм. — Ми з нашим простим скромним вихованням, що одержують лиш лад на світі, себто в родинах, що творим, оскільки нам то виховання в нашій сфері позволяє, гармонію, згоду, чистоту, здоров’я, слідимо за розвоєм дитини, надаємо керунок його характеру, учимо, ми роз’яснюємо примітивне добро й зло… ми, як казала я тобі, бджоли, що працюють навіть іноді без вищої свідости, як автомати. Ми також маємо свою доцінність». Марія, що хотіла щось живо докинути, здержалася, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася.