Пізнавши його вже здалека, Юліян пішов живо проти нього. Не менше спішно й рівно йшов і той. Майже рівночасно станули оба проти себе.

«Чи вдома дідич?» — було перше запитання Юліяна.

«Виїхав, може… й куди?»

«Так».

Юліян повторив послідне питання з поспіхом.

«Не знаю», — відповів Зарко, шукаючи очима за причиною несупокою в виразі обличчя Юліянового, що впало йому в очі.

«Був у дуже поганім настрою, коли від’їздив», — пояснював огородник щиро.

«Через що?»

«Бо три найкращі й найдорожчі штуки рогової улюбленої його худоби, з-поміж вибраних до розплоду, згинуло несподівано сеї ночі; й по сконстатованню ветеринара з міста, що був уже раненько, виказалося, що заразлива хороба виникла несподівано на його другім фільварку».

Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.

«А коли верне?»

«Мабуть, не скоро», — пішла відповідь.

«Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра».

Наступило мовчання.

Відтак:

«А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?»

Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.

Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.

«Бідна дівчина», — закинув здавленим голосом.

Юліян: «Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?»

«Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду».

«Їду позавтра зрання. Зрештою?» — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. «Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити».

«Мати і сестри засилають привіт», — кликнув ще за ним Зорко.

«Ах, мати!» — відкликнув Юліян і став на мить.

Йому щось сонцем засяло в душі.

«Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому».

Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.

Юліян поглянув на свого годинника.

Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.

Отже, з дідичем нема нічого.

Що мав робити? Куди звертатися?

Чи може звіритися товаришеві Едвардові?

На хвилину задумався.

Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.

Але трохи поверховому Едвардові?

Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.

На нього ждав батько.

Чомусь мусів ждати.

Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. «Змарнілий, але спокійний», — як говорив йому поклонник сестри Марії.

Нараз блиснула йому одна думка: «Парохія»! Так «парохія» й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.

Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?

Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.

І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.

Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.

Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.

Хотів бути сам.

Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій, баловині .