О. Захарій сів сам, сперши стомлено голову в руки й глядів прямо своїми блакитними очима в обличчя Юліяна. Юліян, усівши проти душпастиря, розповів, як змога в коротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам одержувався матеріально, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх в хаті, про гармонійне життя їх і перейшов на послідні події, які скоїлись, себто про хоробу батька й про котру він сам лиш ось недавно довідався, підкресливши тут безвідрадне своє становище на бажання помочі батькові до виїзду до купалень, не поминаючи й замір говорити і з дідичем про се, неудачу в тім напрямку через від’їзд сього і… і… ось…

«І зайшли, як і пристоїть — і що було зараз в першій хвилі зробити — до попа».

Юліян потряс заперечуюче головою. «Не кажіть, отче, „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, апостола „черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище проти хорого заняти». О. Захарій помовчав зразу, відтак станув проти юнака й поставив йому вспокоюючи руки на рамена. «Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я, я дякую. Не кажіть і не просіть нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю, постараю. Кажіть лише скільки, тут кожда хвиля дорога».

Юліян зчудувався, хотів ще дальше говорити, але душпастир не допустив. Тоді Юліян назвав суму, о котрій знав, що вона вистарчить батькові на згадану ціль.

О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на розжичування за відповідне упроцентовання межи селянами, або з сирітської сільської каси щадничої , котру заложено його заходом .

Зачувши слово «тещі», Юліян трохи перелякано подався в зад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою й думка, що промайнула в нього, що через бабуню могла би Ева о тій позичці довідатись, нагнала йому краску сорому в обличчя.

«Отче… наколи вже… то прошу з „каси селянської“», — вимовив, змішаний.

«На як довго?..» Душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця молодого чоловіка погляду, неначе вичитував з-поза чола його молоді думки.

Юліян задумався, обчислюючи, за кілька років буде йому можливо затягнений довг сплатити.

«Не спішіться, роздумайте добре… щоб не взяли тягар на себе, котрий би угнув вас за час, в котрім би ви не були в силі сплатити його», — упімнув о. Захарій.

Юліян поновно змінив барву. Перед ним рік війська, по упливі того п о д о р о ж… відтак 4—5 років наука в Академії, професура… чи право, чи лише що… «за п’ять років», — сказав опісля рішучо й поважно.

«Отже, за п’ять літ», — повторив за ним душпастир.

«Але… отче… я б дуже просив з с е л я н с ь к о ї каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла, як…» — і тут урвав.

Отець Захарій усміхнувся.

«Я вам вірю, мій любий, але з сього, як бачу, не може нічого вийти, бо селянська каса в нас розжичує найдовше на два до трьох років».

Юліян виглядав заклопотано й не сказав нічого.

І знов душпастир прийшов йому на поміч.

«Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить прикрости. Зазвичай я не люблю займатися грошевими справами. Роблю се лише для своїх парафіян, щоб, як коли кому треба трохи грошей, не ходив до лихварів або банків. Вона розжичує їх по умові. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи він, Юліян буде годен в час хоч проценти платити?».

Ні. Ради Бога нічого. Він хотів би (наколи б се було можливо) проценти з капіталом враз сплатити, а перші навіть в реченець вдвоє, щоб лише не журитися під час студій сплачуванням частками затягненого довгу. Чи було се можливо, повторив своє питання?

«Так се одно. Але, по-друге, хотів я ще сказати, що я вас мало знаю. Ви зарідко переступали попівський, а з тим і український поріг, держались більше панського терену … ви виїжджаєте невдовзі до війська — правда?»

«Так». Юліян стояв, мов попарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Лише, коли остаточно підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах — він це відчув — загорів огонь жалю й обиди. О. Захарій це замітив.

«Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, — говорив спокійно, — що я маю право висказати вам в тій справі свою гадку одверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх з собою, будь вони найдрібніші, вони були корисні й ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте потугу зовнішнього життя, не знаєте вимоги його й наслідки їх, що можуть бути двоякі — добрі й негативні. Чим ви мені поручите, що сплатите на наданий реченець сей довг?»