«І не можете собі пригадати імени того завідателя?»

«Ні, панно Ево».

«Але ваша тета, певно, знає?»

«Мабуть, лиш я її не питав. Мене в той час, а то дуже коротенький, який я там перебував, що інше займало, як життя й господарка якоїсь чужої родини, що віддалася в руки на ласку й неласку, може, не так обставинам, не числившися з ними поважніше, як завідуючому персоналу й своїм пристрастям і тому, як говорено, яка праця — така сума».

Їй здавалося, що від Юліяна повіяло наче холодом. Вона спустила погляд.

«А гарна англічанка?»

«О, вона не пропала, панно Ево. Покинувши нещасне місце колишнього, так дорогоцінного джерела й безжурного життя, замешкала на якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж за високого урядника тої власти, котра зконфіскувала маєток Ґанинґаймів… і прилучила його до релігійного добра».

«А він?» — спитала.

«Вам не відомо, як він скінчив?»

Вона поглянула на нього переляканими очима, наче на лихім вчинку спіймана.

«Так. Дещо від бабуні. Він, Йоахим, не міг пережити утрати майна і, виїхавши відтіля, стратив себе. Ніхто не сказав про те лихого слова. Нікого Ґанинґайми й не скривдили. Хто їх знав і про них чув, назвав їх лише нещасливими».

Сказавши се, Ева вмовкла й опустила руки на коліна.

Юліян піднявся з свойого місця.

«Ви хочете йти?»

«Маю охоту піти проти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?»

«Ні. Але саме нині перша лекція катехизації , а се займає в нього звичайно більше часу. Він вчить в школі дітей певний час, а опісля забирає їх громадкою, йде з ними куди-небудь в поле, щоб освіжитись, і оповідає, чи радше доповнює їм тут, що їм доступне з Христової науки».

О він, той її батько, вчить ідеально релігію. Се його «армія», говорить, котру він виховує для спасителя й свого народу на будуче, поучує їх, що перший обов’язок є любити Бога, шанувати науку Христову, а другий — любити свій народ і свою землю. Се ціла його втіха, впевняє нас, коли іноді мама, бабуня, а подекуди й я, робимо йому закиди, що він витрачує забагато часу для дітей, а займається замало полевою господаркою або й іншими ділами, що приносили б в хату матеріальний дохід.

Юліян прикусив уста й поглянув нервово на годинника.

Була саме шоста.

«А мені так важно з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертати додому». Тут розповів наборзі про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію.

Ева поблідла.

«А я не знала нічого», — обізвалася по хвилі нерівним голосом.

«Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано», — промовивши се, обом нараз не стало дальшої теми.

З того мовчання вибавив їх нараз шелест кроків, десь недалеко їх. Коли оглянулись в ту сторону, побачили о. Захарія, котрий указався з бічної стежки саду.

Він мав закинені руки на спині і здавався змореним. Коли побачив обох на лавці, по його обличчю перебігло мов легким променем. Але се тривало лише одну хвилину. В слідуючій він стояв коло них поважний і задуманий.

Юліян привітався, а Ева відбігла.

О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка, через які причини мусів так скоро покидати Покутівку, хоча мав до виїзду до війська несповна цілий місяць, попросив його до своєї робітні, де приймав лиш людей, що з’являлися до нього в поважних справах.

На столі в посередині кімнати стояв один хрест, одна стара книга Св. Письма, Біблія, проста вищербана скарбонька , записана якась книга й чисті аркуші паперу, в однім куті великі свічники, коло них свічки, а округ стола звичайні деревляні лавки. На одній стіні виднілася знана картина св. Вероніки… держачу хустину з головою Спасителя, окоронованою терням.

Юліян здивувався на хвилину на те обличчя сина Божого з виразом страшного терпіння.

«Тут церковна атмосфера, — скавав до нього о. Захарій, зачіпаючи його поглиблення в картину. — Правда?» Юліяна перейняла легка дрож. Він глянув на душпастиря й відповів: «Так, отче. Тут ваші парафіяне сходяться».

«Так. В самих поважних справах. Бо в політичні акції я їх не дуже втягаю, як і взагалі держуся від них, оскільки можу послужити ними впрост своїй народности… й сам здалека. Двом протилежним світам не можна всею душею служити, хоч один не виключає й не повинен виключати другого. Лиш наш селянин не доріс ще до акцій в політиці.

Він у нас ще не є таким, щоб впившися, не побив немилосердно коня або жінку, ах, але сідайте, молодче, й скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія?

Говоріть одверто, я радо вас вислухаю й, може, в чім пораджу — або й послужу».