Шрифт:
«Їй, ви також говорите про щось, над чим вже давно трава поросла. Це все тепер вже само собою розуміється».
«Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, — сказала Зоня. — Тепер виринають інші типи, що інше находить на витовчену, примітивними робітницями, дорогу, появляються жінки, що боряться горячо й розумно за самостійність, таки дійсно з вищою фаховою освітою, і ми, бодай я далека від того ганити таке стремління… противно, радуюся… особливо, коли виростають і з нашого українського суспільства».
Оксана отворила широко очі…
Надходять «Еви» й інші, їм подібні. А ми вже своє зробимо.
«Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen…» [68] — сказала Марія гірко.
«Нічого не вдієш проти того, Марійо. Будучність дійсно належить „Евам“ і це все йде природним темпом і розвоєм».
Юліян підняв бистро голову, глянув з розпаленим поглядом на поважну сестру, але не сказав нічого.
«Чи ти віщуєш щось, Зоню?» — спитала Оксана.
68
З нім. — Мавр зробив свою справу, Мавр може піти.
«Ні, Оксано. Але такі, як Ева, й подібні, — я підкреслюю се слово, — навчать нас колись чого іншого. Злого чи доброго — покаже будучність. Може, дадуть і інший оборот дотеперішньому хатньому механізмові й життю, що я там знаю! — відповіла Зоня, усміхаючись любо. — Це я так собі на власну руку філософую. Але тепер вже вас покидаю, бо ще треба зачинити вікна й робітню — обійти всю хату, як це робить щовечора наш батько, а відтак… спати». Зоня встала… й звернулася до дверей. Юліян зірвався й собі на рівні ноги. «Я йду з тобою!» — кликнув.
«А я була б хотіла, щоб ти мені ще деякі пояснення за Покутівку дав».
«Дай йому спокій, Оксано! — перебила сміючись Марія, — ходім справді спати. Про Еву, може, почуємо ще в житті, тепер вона не така цікава».
«А мені дуже цікава, бо я б хотіла лише знати, чи вона займається також хатньою працею, як ми і другі, такі як ми. Чи вміє, приміром, так гарно тісто замісити, як я… про вас вже не кажу… чи розуміє, як до білля братися, щоб було біле, як сніг, і… чи знає… голкою…»
«А ти дітвак , Оксано, дарма що тобі сімнадцятий зачався; її, одиначку, студіюючу… будуть упрягати до звичайних хатніх робіт? Іди, йди, й будучність, як і її заняття в житті, буде відмінне, як наше. Ах, я її вже люблю, Марійо, я її вже обожаю. Чуєш — обожаю?»
Юліян ледве чи дочув послідні слова, він вибіг за старшою сестрою, а Марія, розсміваючись, і собі подалася за братом. Оксана, побачившись нараз сама одна в хаті, зірвалася від стола й погнала за іншими.
Вони опинилися в невеликім, подовгуватім, розтяглім саді й станули, мов по змовці, на одинокій стежці, що ділила сад — на овочевий і яриновий, — ся була рівна і біла від ясного камінця.
Тут гляділи хвильку на небо. Воно було обсипане зірками… десь саме, як здавалося, над хатою ніби спинився місяць і світив сріблисто.
Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.
«Ловіть мене, сестри! — кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду» — й кинувсь бігом стежкою — садом.
Всі сестри погнали за ним. Одна й друга простягали за ним руки й від одної і другої виховзувався він, мов риба, розсипався дзвінкий веселий сміх між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його суртука й, держачи її сильно, дала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола взад і віддихав сильно. Відтак — се сталося вмить — ледве дівчина спам’яталася, вхопив її несподівано в обійми й підніс високо вгору.
«Так роблять з героїнями, котрих обожають, і тими, що відзначаються зірками в житті! Так, — кликнув, — так, поетко моя, що не написала ні одної стрічки» — й опустив звільна, пустотливо сміючися, сестру на землю.
Старші сестри, мов на приказ, помовкли й узяли його під руки.
«Тепер ходім…» — сказала Зоня, піднімаючи палець до уст на знак тихого заховування. Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов вступило між них. Але то не було нічого, лиш сама тиша ночі й темінь, що, здавалося, походила й від дерев і кущів та неначе присувалася все на крок до них, щоб їх собою оповити.
Коли позачиняли все знадвору, входову фіртку від дороги, вікна, двері й вертали через освітлену робітню батька, здержалися тут мимоволі. Крізь вікно закралось пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий вдарив раз. Він, ніби дідик в пантофлях , проходжувався там і сям, а всі інші підняли голови й ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, жаден не мовчав.
«Батько… — сказала нараз Оксана шепотом і помацала брата за рамено. — Тихо, тут батько є».