«То я тут, тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на тій чужині… Батько верне… а я буду сам, цілковито сам».

Він схилився й його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягнула до нього. Відтак безшелесно й німо, неначе справді батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

За тиждень він від’їхав. Саме в той день, коли від батька наспіла з курорту відомість, що він почуває себе краще, що має надію, що купелі приведуть його до здоров’я, приїхав по нього й син покутського дідича й оба вдвійці виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Час саме перед Різдвом.

По вулицях невеликої резиденції родинного міста Юліянового, від кількох днів сухого морозного грудня… вставилася зима й покрила все білістю. По ґзимзах камениць , вершках штахет, над вікнами, як і на тонких рамках шиб меншого й більшого покрою, уклався сніг грубим пухом. Куди не поглянеш, все потоне в білости, викликує миле чуття в грудях… і дише свіжістю. Пора полуднева й сніг, що нині від самого ранку не впав ні одною зірочкою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново з сірого неба зсуватися. По головних вулицях ще рух, але в бічніших він слабне. Сьогодні Святий Вечір [69] і хто не покінчив свої орудки, не доробив розпочате діло, спішить їх доповнити, щоб найдалі за годину побачитися вдома та прилагодитися між ріднею до радісного вечора Різдва Христового [70] , того великого свята миру, котре чи не на всій християнській землі, в найбіднішій хатині святкуватиметься нині.

Коло високих виставових вікон одного гарного магазину з дитячими іграшками, а близько цього й іншими добірними річами, стоять ще глядачі, по більшости жінки й молодіж обох полів, й приглядаються тому всьому цікаво. Дехто з них входить всередину й закуповує квапно потрібне, хто ж любується лише виставою , особливо дитячими, тими іграшками, що тут в ріжнобарвній кількости пишаються. Вони викликують, хоч би й у грудях дорослого, радість, солодкість і щось, що відчувається лише при виді таких різдвяних виставок.

Деяка бідніша дітвора, що спішить куди в орудках, задержується сьогодні мимоходом також тут. Тут стільки чудових річей, про котрі їм і не снилося! А все облите світлом золотим чи сріблим, чи змішаним враз, бо вони се навіть докладно не розбирають, так осліплює їх пишнота виставлених дорогоцінностей. Кожна ж річ, зокрема, є така чудова, ефектна і приманчива, прив’язує так око й серце, наповняє щастям, що й не замічають, як їх кількох зросло нараз до дрібної громадки.

Вона гуторить і захоплюється. З цвіркотом, мов пташенята, що зворушились чимсь, здоймаються їх голоси й знов втихають, а з тим відвертаються й спішать куди-інде недалеко, заводячи тут те саме, що на попереднім місці…

Так дітвора.

На вид мініатюрних автів, комічних малпок, медведів, паяців , коней, горбатих верблюдів і т. ін., вона не може успокоїтися… й не один малий палець полишає слід на чистім склі, де висять і стоять всі ті чудеса та для неї недостижимі утвори.

Особливо одно… приковує їх. Застановляє, на час при відкриттю того явища, голови до шиби притискати й з здерженим віддихом придивлятися. Це мале погруддя, з білого порцеляну, створеної собаки, що їй на кінчику носа сидить муха й скобоче її, а вона, дивлячись на ню аж зизом , з напруження злоби, що не може її язиком хапнути й розкусити, приводить малу голоту, наколи зрозуміла, о що розходиться, до такого вибуху реготу й веселости, що дехто з дорослих, обминаючих, оглядається за нею й мимоволі й собі усміхаються.

Один молодий офіцер, що опинився перед ними неспостережено, близько такого одного вікна, придивляється й собі виставі. По правді, його не обходить то все, бо його лице зраджує нетерпеливість і погляд, яким шукає чи перебирає чогось між прохожими, каже, що він вижидає чогось.

З нудьги чи нетерпеливости все витягає папіросницю, закладає папіроску в коротеньку, бурштинову цигарничку й закурює. Він високий і, чи тому, що рівно держиться, чи, може, від виразу його поважного, майже строгого лиця, робить вражіння недоступности.

Ждучи, починає проходжуватися. Від фронтових дверей аж до вугла камениці й назад. Так скілька раз. Зразу повільнішим кроком, а пізніше, поглянувши квапно на годинник, скоршим.

Він доходить приспішеним кроком до угла магазину, вслід за ним якась молоденька дама, що вийшла з магазину з поспіхом з закупном , коли оце він нараз завертає так несподівано бистро, що вона, що поспішала, вдарилася з ним так сильно грудь об грудь, що її шапочка, що була укладена легко на голові, злетіла на землю.

«Pardon…» [71] — кликнув він, між тим, як дівча з переляку зойкнуло.

Скоро, як гадка, як блискавка, схилився він до землі, підняв шапку й подав її, звиняючись.

Змішана, засоромлена, вирвала йому шапку з рук і, окидаючи його лютим поглядом з-під лукуватих брів, прикрила спішно голову шапкою й, не сказавши ні слова, ба не кивнувши й головою, погнала далі.

Це сталося в одній хвилі.

Він оглянувся мимоволі за нею, але не найшов її більше. Вулиця була вправді ясно освітлена, а прохожих багато й вона щезла скоро між ними.