– А коли то було, - сказало Сонце, - ти, Чіпко, ще молодий, не мав би те пам’ятати.

– Мені було два роки і сім місяців, коли мій дід заживо згорів у власній стодолі зі збіжжям. Спецняки палили її вогнеметами. Мій батько стріляв у них з мисливської п’ятинабійки… Одного вбив, двох поранив, потім його закидали гранатами у гаражі. Мамі зі мною, малим, вдалося втекти. Але я все бачив, усе пам’ятаю…

– Пробач, Чіпко, - зітхнуло Сонце.

– Та нічого.

– А чи сниться тобі та трагедія?

– Та в тому й справа, що ні це, ні інші жахи, яких я зазнав у реальному житті, мені не сняться. Лише - та дуже дивна дівчина.

– Лікуватися тобі треба, Чіпко, - співчутливо промовило Сонце.

– Я знаю, кажуть, що я божевільний, - покірно промовив Чіпка, - але не розумію, як мені лікуватися.

Сонце засоромлено спалахнуло:

– Я не те мало на увазі, ти, Чіпко, зовсім не божевільний, у тебе просто був сильний шок, а тепер - затяжний стрес.

– Так мені й Наташа казала…

– Полковниця?

– Вона.

– А що бійці кажуть, коли ти, простий шеренговий, з командармом на ти і до того ж називаєте одне одного справжніми іменами?

– Так ніхто ж не знає! Ми страшенно конспіруємось.

– Так, - усміхнулося Сонце, - кохання - страшна річ.

Що, так сильно її любиш?

– Я не знаю, - сказав Чіпка, - вона дуже вродлива, вона виявляє ініціативу, вона… я не знаю!

Сонце розуміюче похитало собою.

– То що, розповісти тобі все про сни, Чіпко?

– Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння - не сон.

– А - що?

– Це щось похідне від моєї хвороби, а позаяк з’являється воно все частіше і частіше, то напрошується висновок, що хвороба моя прогресує.

– Е, - зневажливо пирхнуло Сонце, - не пестися, Чіпко, хто тепер здоровий?!

– Ви що, пане Сонце, - здивувався Чіпка, - хочете сказати, що ви теж?…

– Хіба тут не захворієш?
– посмутніло Сонце.
– З цим людством… Якби ти знав, Чіпко, кого обігрівати доводиться?! Кому - світити?… Якщо так далі піде, на милицях небом буду пересуватися…

Чіпка ошелешено глипнув на Сонце, але його боляче різонуло по очах, і він впав на траву.

– Я ж тебе попереджало, - співчутливо промовило Сонце, - на мене дивитися шкідливо. Можна осліпнути.
– Сонце зажурено зайшло за хмару, потім ледь виглянуло і сказало:

– Тепер ти розумієш, Чіпко, чому я таке самотнє?

– Розумію.

– Раджу тобі піти в печеру, трохи освіжитися.

Чіпка послухався Сонцевої поради і поволі почвалав до печери. Там було дуже лагідно - прохолодно, напівтемно і свіжо. Чіпка вмостився на зручний камінь, вкритий поролоновим килимком, і задрімав.

Через якийсь час прийшла та дівчина зі сну. Була вона або великою модницею, або акторкою у костюмі персонажа історичної п’єси часів Київської Руси: у білій полотняній сорочці, вишитій білим, червоній накидці із коштовною золотою застібкою, в зелених сап’янових чобітках та золотою з рубіном діадемою на голові, але найкоштовнішою, на Чіпчин погляд, річчю на ній був пояс - вкритий візерунками трьох ґатунків золота і всіяний дрібним коштовним камінням.

Вона підійшла до нього, посміхнулася, щось сказала не розтуляючи губ, і Чіпка збагнув, що це - галюцинація.

Недарма Наташа, себто Роксолана, каже, що він серйозно хворий.

– Ось я й побачила тебе наяву, Ігоре, - сказала Галюцинація. Хоча слова вона не вимовляла, але Чіпка знав, що вона до нього говорить. Одне слово, Галюцинація - продукт порушеної психіки. Тим більше, хто, як не витвір його ж хворобливої уяви, може знати справжнє ім’я шеренгового бійця Чіпки.

– Ти згадуєш, Ігоре, мене, я ж тобі снилася?
– чарівно посміхаючись спитала Галюцинація.

Можливо, це знову той сон, подумав Чіпка, який я так часто бачу після катастрофи, - дуже реалістичний кольоровий ейфорійний сюжетний сон, який частково забуваю, щойно прокинувшись. Знаю лише, що снилося щось дуже гарне, змістовне і приємне… І - ця дівчина!

– Так, так, - ще чарівніше посміхалася Галюцинація, - це я тобі снилася. А ти - мені.

Рештками здорового глузду Чіпка збагнув, що його хвороба зайшла далеко…

– Аби ти не дуже дивувався, Ігоре, я тобі поясню, як я тут з’явилася - «промовила» (не розтуляючи рота) Галюцинація.

– Що там пояснювати, - скривився Чіпка, - Наташа має рацію, я тяжко хворий. Варіят!

– Хто така Наташа?
– нахмурилася Галюцинація.

«Моя кохана», - хотів відповісти Чіпка, але щось суто чоловіче змусило сказати: