– Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі!
– одмовив Семененко.

– Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.

– А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.

– Еге, не беріть!
– озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.

Поневолі чоловік іде та й бере.

– Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають!
– виправлявсь Семененко.

– Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.

Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:

– Не вигодно - не бери!

– Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.

– Откуда ж би то ти знав?

– А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

– Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть!
– промовив

Семененко і, одвернувшись, пішов геть.

– Добре!
– загомоніли люди.- Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!

Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,- починалася громадська рада.

Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.

– Стривайте, дядьку Герасиме.- А що ж про луку?

– Та що ж про луку?

– Та що там чуть?

– Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.

– Кажуть, подав пан бомагу?

– Та кажуть...

– Та хто ж казав?

– Та я од людей чув...

Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.

– Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.

– Овва! Підожде!

– Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!

– Авжеж - ні!

– Такого й закону нема!

– Нєт, єсть!
– озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.

– А ти хіба знаєш?

Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.

– А що?!
– спитався Семененко.

– Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.

– За свою землю та ще й будемо платити.

– Та вона ж наша з діда й прадіда!

– Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати!
– озвавсь чийсь голос.

Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.

Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.

– Кажи!
– озвався хтось.

– Ще аж ту весну,- почав Андрій, втупивши очі в землю,- був я у Гайденка.

– Це в того, що в Костівці?

– Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.

– Авжеж ні!

– Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.

– Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!