А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.

А як стало пізно, помалу пішла до хати.

Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина...

І ворушиться в мені перший жаль.

І чому було, чому не прийти?..

Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде!

Треба... заховав десь листа - тільки його й бачив...

Минуло чимало років - і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.

І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова...

Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами.

На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми.

Я здибав знакомого й загомонівся.

Смиче мене щось за рукав - озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.

– Ходім швидше - кличе тебе Мотря!

– Яка Мотря?

– Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору?

Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав.

Поспішаємо.

– Наказала привести тебе, хоч би там що,- нашвидку розказує дорогою товариш,- вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.

Ідемо з Марком по платформі,- розказує далі,- коли назустріч - панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струнка, смуглява, як циганча. «Десь я немов бачив її!» - думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається...

Б’ється в мене серце - ох, коли б не спізнитись!

– Служить де чи додому їде?
– питаю.

– Не розпитав до ладу - десь у друкарні коло свого дядька. Казала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси...

Свистить паровоз.

– Швидше!

Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.

До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль.

– Е, опізнились, а дуже хотіла бачити - все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі «щось гарне», та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам - не сказала. Каже: «Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу».

Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом.

А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.

Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі - зачаровані, задивовані, блискучі, в яких миготів мені чарівний образ, мов живий.

Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.

Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду - хто мене вдержить!
– поїду, побачу і знову почую «щось гарне».

Де там!! Минуло три дні - все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря.

А чи зжене - не вгадаєш....

Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки...

Золоті надії, дитячі химери - розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна.

Оце тобі й увесь світ широкий - од стіни до стіни!

І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.

І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання...

Лист - коротенький, листівка.

На їй - штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий?
– дивуюсь.

Читаю підпис - нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука - чужа. «Дорогий товаришу,- мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть - я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!..» Читаю - чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу.

– Хто б же воно?

«Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь». Далі дрібненько дописано: «Отоді вже, мабуть, скажу вам «щось гарне».

Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене:

– Що, на волю? На поруки?

Куди там - краще!..

Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки - нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую - одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії.