...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...

(З листа)

По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...

Очима до його сидить на полу мати - праву руку на груди поклала, а на ліву - голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові - грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.

Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку...

Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.

Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..

Було у матері їх, синів, троє. Максим - найстарший, Петро - середульший, третій - той Андрійко безталанний. Четверта дочка - Маруся.

Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,- швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі - голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого - свитини, третьому - на книжку немає де взяти... Попідростали - заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі вчитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шукати».

Порозлітались.

Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: «Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах...»

Сумує: «Чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?»

Аж ось мов буря:

Воля!..

З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону - сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.

– Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?

А той Андрійко безталанний - він змалку на серце чуткий - розгорнув він тую книжку, кличе матір:

– Ось сядьте отут коло мене...

Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:

Так і облили матір сльози:

– Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?

– Поїдемо, мамо, учитись.

– І Андрійка берете?

А він скривився, сірома, та ніби в докір:

– А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?

– Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?

Обізвався старший:

– Не журіться, мамо,- іде правда на землю. Всі бідні будуть учитися, хто хоче, без плати.

Зітхнула:

– Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!

– Буде!
– аж очі заблищали.

Дівер був у вдови - брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана - ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.

Раніш у хату, було, не нагляне - тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:

– Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми - хай учаться робити.

– Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.

– А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!
– І почав: - Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!

Аж розсердилася мати:

– Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.

Почервонів, розсердився:

– Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!