Третій вечір шумить мені вітер - щоразу інше. Спершу він нарядився за приятеля, інтимного й балакучого оповідача - отого, що зайде з двору до вікна, одчинить його, схилиться на руку й заведе розмову без краю.

От-от, здається, перестане, вже затихає, і одразу зашу-мить-зашумить, навіть не передихнувши. Слухаєш-слухаєш, ляжеш спати, заснеш, не дослухавши, і глухої ночі прокинешся, підведеш голову, а він все так же невтомно: «Гу-гу-гу!.. бу-бу-бу!..» І вже вчуваються в його шумі лісові розбійницькі легенди.

Сьогодні - він музика, під вікнами гуде гілля струнами, і кругом будинку - гомін - не гомін, стоїть могуча симфонія - «Сон». До неї химерно вплітаються бадьорі суботні інтермедії далекого од центру кварталу: то несподівано за-пильгучить напідпитку гармошка, і перед очима пропливе, як веселий привид, обличчя з підбитим оком, то виразно долетить тихе посвистування смутного під барканом вуркагана.

Обплутав мене знову, як хмелем. Давно вже збирався до театру і давно вже час іти, а я сиджу коло вікна, одітий, і не можу ворухнутись. Мені видно, як на балконі лазить кленове листя, як перегортаються зелені ясенові пальці, мов малюнки з тінями рентгену, як у чавунних перилах тихим золотом сяє привіт за мільярди миль од якоїсь невідомої зірки.

Раптом гомін і сміх. Крешуть каміння зашкарублі черевики студентів, орішками цокотять покривлені каблуки студенток. Коло мого вікна одна чогось зітхнула, стиха кинула початок давньої пісні, мов зронила на брук з повного кошика квітку.

Зронила й забула, щось веселе згадавши, засміялась, загомоніла до гурту. Гурт, як привид, зник. А до мене в кімнату тихо завітали зронені, як зітхання, слова:

Пісня давня, пригашена, та осінній вітер продув на їй курявий пил, і засвітилась вона золотим бляском. Впала вона мені в груди, як іскра в кужіль, запекла, задиміла, загула, і я мимохіть почав тихо наспівувати:

І видніє, і тепліє в моїй кімнаті. Коротенький уривок пісні бринить мені поемою обточеною, закінченою, повною жалю і смутку, поемою із маленької низочки чарівних слів. Пригадується дитинство... Ой, щось мені пригадується...

Аж ось жужмом, жмутами засяяли в очах червоні жоржини... Жоржини, жоржини, аж у хаті темніє од їх. Далі зашумів вітер, земля застугоніла, підкотили вітрові коні гриваті, примчали мені з далекої ночі вінок молодиць, червоно мальованих, заплаканих. Оце вони, ті жоржини.

Вирядились коло порога, як щедрувальниці:

Геть-геть десь визирнув окраєць місяця за хмарою, мов уночі колись вийшла до тільної корови моя мати з каганцем.

Вікна в хаті позатуляні, на стіні на гаку - каганець. Вінком кругом столу - молодиці. Не вперше вони зійшлися до нас. Мене, школяра, на той час вигонили з хати. Тепер я притаївся на печі, крадькома визираю із-за комина. Бачу - на щоках у молодиць незграбно, сяк-так намальовані огневі маки, червоні жоржини, полумневі рожі. На мить мені спадає на думку:

«Чи не отим червоним, що на столі в графині, малювали вони одна одній щоки?» Так: брали колоски з соломи, умочали в червоне й возили по щоках.

Спершу співали, далі полька Домця, Кошелева невістка, що син його привіз із Варшави, де служив у москалях, почала ридати, припадаючи до столу. Билась, ридаючи, об стіл головою. Далі спустила з плеча сорочку. Заголіла спина... Мені чогось стало страшно: розмальована в молодиці спина цятками синіми, як квітками, як червоними биндами. Всі, як одна, пригнулися молодиці: «Кат!», «Нелюд!»

А Домця, ридаючи, причитувала: «Краще б ти мене, моя мати, не кохала, як рожу. Останню на мене не тратила копійку... Ніж мала мене за багатого давати, краще б ти мене маленькою в криниці притопила...»

Я тоді не зміг удержати сліз на печі і почав чмихати й пирскати. Подумали, що це кіт. Потім викрили. Мати сердито випихала мене з хати в плечі, молодиці гуртом страмили мене, а я, засоромлений, не бачив дверей, на порозі спотикався, безсилий приховати крадені сльози.

Не пригадаю, коли встав з місця, коли почав ходити од стіни до стіни, коли на всю кімнату почав виспівувати: