– Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.

Пішов.

Пороз’їздились, як і не було.

А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.

– Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.

Осміхнулась мати, розглядає:

– Бач, якого знайшли собі!..

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.

Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.

Не дотримав дівер слова - зайшов.

Не розважати чи допомогти - суму та жалю нагнати.

– Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала - гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.

Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:

– А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити - тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.

Стогнучи, обізвалась:

– Хай висить. Не руш!

– Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подивляться, що стара?

– Дарма! Мені буде, не тобі!

Розсердився:

– Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!

Пішов.

Поки був у хаті, держалась. Пішов - заплакала:

– Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!

Не чуть, та й не чуть...

Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.

Болить материне серце - віщує щось. До ворожок - а ворожки, старі відьми, теж щось чують - всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».

А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:

– Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть - і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!

Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»

Один село проти пана поставив - сидить у Києві, другий не пішов цареві служити - посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.

А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає - провідайте!

Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.

Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...

Їхала до Катеринослава - завернула дочку провідати.

Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:

– Матінко, рідная, пропав мій вік!

– А що, може, б’є?

– Нівечить і б’є мало не щодня!

Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив - бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»

Грюкнуло в сінях - затремтіла.

– Чого це ти, дочко?

– Він!
– Благає: - Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..

– Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.

Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:

– З ким ти тут шепочеш?

Побачив - не поздоровкався.

– Ага! Матір виписала. Думаєш - злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!

– Не по твої гроші я приїхала - свою нещасну горювальницю провідати.

За сакви, за костур:

– Прощавай, дочко, виходь за ворота.

Він:

– Ще й двері одчиню!..- Одчинив.

Пішла з двору не оглядаючись.

Геть-геть вийшла за село в степ - аж чує - за нею стугонить: летить, кричить, плаче:

– Мамо!

Простоволоса, з свіжими синяками.

– Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!

– Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.

Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати: