ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ

Антон Никандрович підійшов до папіросного кіоска, якому, для закінченосте вигляду, бракувало курячої ноги — підпори на землі. З глибини кіоска дивився волохатий інтелігентний чоловік.

— Вам яких? — спитав він.

— Аероклюб, — відповів Антон Никандрович, риючись по кишенях. То була в нього давня звичка: запихати гроші — «рублі», «троячки», «п’ятірки» тощо — в першу–ліпшу кишеню, а потім довго шукати їх. Придбав папіроси старий, подимів попід каштанами, — надзвичайну думку подумав:

«Можна показати з успіхом фокус — він притінить штуки східніх магів і західних ілюзіоністів, будь ласка, беремо кіоск, де сидить лисуватий чоловік із довгим волоссям, а площу напроти обводимо колючим дротом і поселюємо десять тисяч громадян; ставимо навколо сторожу, озброєну рушницями з багнетами; начальник табору показує на кіоск і кричить: «Перед вами двірець академії, а людина, що там сидить, — великий поет Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси, — понятно?..» В таборі мовчання. «Понятно? — я вас питаю. — Ну он ти, довгополий водолаз, понятно тобі чи ні?» Людина, що на неї показано, має сан священика; вона відповідає: «Ні», тоді начальник кричить: «Ні? Ах ти ж контра! (до сторожі) Розстрілять!» Старого розстрілюють зразу ж за табором, а начальник питає другого, третього і так далі; зрештою десятий визнає: «Так, можливо, перед нами академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю»; а спитаний двадцятий піднесено виголошує: «Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!» — і навіть сам чоловік у кіоску переконується, що він — Шекспір, і звертається до блаженних: «Я, будучи Шекспіром, заявляю: спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріату, за щасливе життя!» — «Ура–а!» — хрипко кричить табір; експеримент продовжується тридцять років, замість поегріляних і померлих прибувають нові, зміняється чоловік у кіоску; всі (навіть начальник табору) твердо переконані, що в академії Шекспір продає папіроси, а напроти знаходиться рай, про який мріяли найсвітліші розуми протягом всієї історії, а начальник раю — це найгеніяльніший вождь всіх віків і всіх народів. — Між іншим, на десятому році експерименту місцевість обставляють високим муром із залізною брамою, і всім, хто проходить неподалеку, говорять: «Тут земний рай, і ви можете вибирати: або ріжте в ім’я його один одного попід мурами, або заходьте в браму, але назад ви вже не вийдете», — і роздають газети, де про це саме написано. На диво, знаходиться десять мільйонів осіб, третина — порядних і наївних, як курчата, третина — хитрющих шахраюг, третина — безнадійних для неба і землі ідіотів: вони починають кричати, що он будується рай, а хто заперечує, той реакціонер, ворог міжнародної робітничої кляси і «справжньої» демократії, підпалювач війни, причому все це вимовляється з інтонацією нецензурної московської лайки, у формах великого і малого"морського загибу"».

Зненацька Антон Никандрович сам собі перебиває міркування: «Стоп! Як зветься мій спосіб думання? Відомо»…

Повів старий головою на сторони, щоб пересвідчитись, чи часом не підглядає хто–небудь його думок?

Гірко всміхнувся сам до себе.

ВОРОГИ

«Чи є у вітрині цікаві речі? — дивиться Антон Никандрович. — Ні, немає. Зайти і спитати Саркісяна».

— Моє шанування! — через прилавок гукнув, побачивши старого в дверях, Саркісян, завідувач магазину: очі, подібні до чорносливу, і спритні руки.

Крізь вузенькі дверці провів старого в кімнатку, відділену від магазину простінком із тьмяними шибками. Порадував старого:

— Через секунду вернусь, маю для вас дещо.

Антон Никандрович присів до стола; примирився з необхідністю дожидати — замріявся на кольористу пожежу квіток, що в вазі. І враз аж кинувся, мовби з квіток засичала гадюка. Ні, не гадюка!., не засичала вона з ласкавих квіток, — Серпокрил рудіє по той бік стола, втопивши в свого недруга пильний погляд, подібний до скісного проміння місяця, коли приходить воно з–за тополь.

Мимовільний рух Антона Никандровича був найпростіший — встати і вийти. Але Саркісян перейме, почне розпитувати, шумно умовляти, щоб зостався, щоб почекав, а старий жахливо не любив прилюдних сцен такого роду. Він відвернувся від стола — до книжок, що купами складені долі. Пальцями лівої руки витарабанював якісь зневажливі і войовничі ритми. А потім зір його впав на томик на столі, недалеко від вази; схопив його старий і з шаленою уважністю зазиркав між сторінки, а втім зміст надрукованого вперто залишався за межею свідомого сприймання.

Хоч був старий, сказати б, забронований ворожістю до Серпокрила, все ж відчував на собі погляд його: допитливий погляд, незадоволений, з відтінком досади.

— Добрий день, Антоне Никандровичу! — зазвучало з–за препишного згромадження барв.

Спершу старий промовчав, але через хвилину, в неспокої, з болісно переможеною досадою відповів:

— Добрий день!

Відбувши формальність, старий зосередився на сірих сторінках вельми недосконального друку; виявилося, то — грузинські казки в перекладі, який нагадував «зянне дзеркало», з такими прищами і викривленнями, що сама Венера Мілоська була б схожа на жабу. Однак суть можна схопити; навіть можна здогадатися, яка то краса в оригіналах! Старого приманює відпечаток злитих двох характерів; — східна емоційність і розкіш уяви єднаються з духом християнства. «Прийдуть часи, — гадає собі Антон Никандрович, — від узгодження східної мудрости і християнського світла залежатиме доля цивілізації».

Почав Антон Никандрович ткати свої печальні, свої відрадні думи — збайдужнів до Серпокрила, ніби втік душею від нього в минулий круг, повний патетики, бурхливости, трагізму, щоправда, напоровся дорогою також на досить «прозаїчні» рядочки в шкарубкій книжці. А Серпокрил нагадує про свою присутність:

— Скажіть, якби замісто мене тут сидів біс і на ваш оклик: «Ах, як мені потрібна ця книжка!» сказав: «Будьте ласкаві! дарую!..» — взяли б ви чи ні?

— Взяв би.

Як ви гадаєте, хто гірший: біс чи я?

— Мушу подумати, — сказав Антон Никандрович, а після короткої павзи ствердив: — здається, товариш Серпокрил трохи кращий.

— І за це спасибі. Книжка моя, а не Саркісянова; прошу вас: візьміть її!

— Ви — люб’язна людина, і я починаю розуміти, чому Іван Іванович захоплений вами. Вдячний за книжку; прочитаю, — верну.

— Знаєте що? — гарячково загомонів Серпокрил і навіть грудьми наліг на стіл. — Киньмо трагікомедію!.. Кому вона потрібна?

Різким жестом рудий бібліотекар відсунув вазу під простінок, щоб дивитися без перешкоди в обличчя старому. Низько нахилені, аж до церати на столі, квітки метнулися набік, і перед очима Антона Никандровича, що повернувся до ворога, заблистіла в червонастому світлі, звільнена від кольористого прикриття, металічна розрізачка для книг, подібна до старовинного кинджальчика з костяними накладками на колодочці. Антон Никандрович швидко схопив її й підняв до очей — хотів роздивитися перед тим, як вжити, — а Серпокрил відсахнувся від стола, наставив руку, закриваючи собі обличчя перед ударом. Проте, мавши міцні нерви, в одну секунду прибрав собі ставу людини, що байдужно дивиться на тигра, випущеного з клітки. Тим часом Антон Никандрович, схилившись до книжки, водив кинджаликом поміж нерозрізаними сторінками. Він боровся з божевільною хвилею, що бунтувалася в чуттях і штовхала на злочин: шпортонути, вдарити по–звірячому он того, хто сидить недалеко від такого смертельно тонкого вістря. Отруйна каламутна хвиля, залишена, мабуть, від найпервіснішого хижацтва, проривається в свідомість і мовби магнетами посуває вістря до наміченої жертви, а очі засліплює і розумну волю, що противиться проклятій спокусі, послаблює вкрай. Антон Никандрович збирає всю добру волю своєї душі, щоб перебороти скажений намір, і боячись себе самого, ховає гострий металічний предмет за вазу, щоб його зовсім не видно було.