— Книжка мені потрібна, — напівпритомно, але з самовиправданням сказав Антон Никандрович. А зрештою він хотів остаточно здушити в своїй психіці моторошне бажання: перебранчити його або втекти від нього в найтемніший куток і там заплющити очі. Він би радо задрімав тепер. Погасив би свою свідомість, в якій розпеченим каменем ворушаться думки: от є людина; її вбито; зникає з існування назавжди!., в течії вічного один лиш раз появилась особа, що думає, відчуває, діє, перебуває в житті, як неповторна, навіть непомислима вдруге… і — немає її… який страшний своїм значенням на тлі безконечного існування — факт знищення людини! Немає міри для визначення несвітського непоправного зла, що в убивстві, — жахом віє від уявлення про нього і незносимою безнадійністю, від якої можна збожеволіти або навіки пройнятися залізним стоїцизмом і жити смиренно до кінця днів своїх, жити в несказанній тихості серця, щоб не образити судних сил возмездя і не спричинити, крім однієї передчасної смерти, також загибелі кого–небудь з ближніх.

Можливо, на обличчі Антона Никандровича позначилося дещо з його переживань, бо Серпокрил багатозначно промовив, притишивши свій хрипкий баритон:

— Ви хворі, треба відпочити і полікуватися. Мені вас жаль.

Сердиті слова вихопилися з уст Антона Никандровича:

— Вам?! Знайшли кого жаліти…

— Ну, знайшов, — і себе жаль, і вас, бо скоро всім кришка.

Підняв брови Антон Никандрович: «Лякає рудий? Чи почув що–небудь про війну?» А рудий говорить, як прокурор:

— Вам тільки в ідеалі прогрес, особиста свобода, прав да, а в житті ви здатні, скажімо, зненавидіти того, хто, як вам тільки здається, ваш смертельний ворог. Я мав необережність говорити про свої наміри. Сорок років живу на світі, а перший раз маю таку прокляту рахубу! В чім я винен? Беру тільки краплю з того егоїзму, що ним живуть партійні — від вождя до останнього Ваньки. Вони всі забезпечили собі теплий куточок. А я, — що я? «безпартошка», «ципльонок жарений»; так, «ципльонок тоже хочет жить»… От і весь секрет: я жити хочу! Досить мені ідеалів, що дві з половиною тисячі років ходять, як туман, і застилають сонце і тішать дідів по кабінетах, досить мені крикливих лозунгів про горлорізання, за якими кримінальна компанія мостить собі царське гніздечко, — досить! і чорт з вами, з усіма крикливими втішителями і проводирями; я не хочу знати вас! І не тільки я — народові надоїли ви до смерти. Хто з вас дав йому щастя? Ніхто! Кожний дурить на свій лад, а «ципльонок жарений» вискочить на світ, намучиться–намучиться і складає крильця, гроб з музикою. Скажу вам точно: я найменший егоїст на світі, бо чесно вимагаю: бризніть мені в чарку одну тільки краплю життя, що належить мені від народження! Бризніть!., ось сюди, — підставляю чарку… Хочу випити краплю життя, бо тяжко мені, душить дурна тяганина за владу, за гроші, за славу… будь вони прокляті! Якщо вам кого–небудь хочеться вбити, будь ласка, кличте на дуель Гітлера! А то прив’язли до Серпокрила, «ципльонка жареного». Мені однаково, чи чорт червоний, чи чорний; уконтрапупить червоного чорний, — я й при ньому пристроюсь жити: шукатиму зернини під верандою. А то, дивись, які вони розумні! Посварились на смерть, а ти за них лоб підставляй під кулю… Ні, йдіть самі! Нема дурних. Живому псу ліпше, ніж мертвому леву, бо тепер все навпаки: пси керують світом і хотять, щоб Серпокрили, як леви, воювали за них. Досить! Хай самі воюють. На додачу — з вами морока… навіщо я здався вам? Причепились до такого собі штурханого на всіх перехрестях пташка, пустіть його к чорту — нехай собі пручається в світовій веремії, якось та виб’ється до солодкого хуторця. Вип’є свою крапельку з чарки, а тоді, як кажуть, — мертвим хоч тин підопри.

Антон Никандрович поклав книжку на стіл. У пекучій тузі слухав відвертого Серпокрила, спочував йому дуже, але не знав, що думати: поправиться чи ні оця душа, позбавлена коріння. Не страшний «фюрер», не страшний «вождь», — страшна духовна байдужність, яка роз’їдає народну силу, мов корозія — метал.

Метушливий завідувач магазину забіг у кімнату, запробачався, запосилався на марудні розрахунки. Вгледівши своїми чорними сливами книжку біля руки Антона Никандровича, метко дзьобнув її і перепустив сторінки під темношкірим великим пальцем.

— Ви принесли? — заспівав до Серпокрила. Той хитнув головою.

— Беру! Давно шукає мій знайомий. Серпокрил розпорядився:

— Покладіть! — сказав і скерував руку на край стола.

— Ні, ні, ні! Книжка тепер моя, потрібна до зарізу, — цілий рік про неї питає мій приятель.

— Нехай питає, — книжку я віддав Антонові Никандровичу, і справа скінчена.

— Як скінчена?! Скільки книжок я добув для вас? А тут хочу взяти одну для мого друга, а ви: «справа скінчена». Ні, моя книжка, і я кладу її сюди.

Саркісян шукає в кутку місця для шкарубкої сірої книжки.

— Якщо ви знаходите книжки для кого–небудь з нас, — розважно говорить Серпокрил, — це, властиво, ваш обов’язок. Добрий був би завідувач, якби не діставав книжок для постійних покупців.

— Обов’язок? — холодним, як крига на горах Закавказ’я, голосом протягнув завідувач і пересунув вазу на середину стола: для порядку; і звіяв долонею пилинки з церати…

— Обов’язок? — перепитав завідувач гарячим, як серпневий камінь на Закавказ’ї, голосом. — А чи ви знаєте, що я, наприклад, маю право попросити вас обох на вулицю? Це не значить, що я вас виганяю, ні! Це значить, що я, як директор книжкового магазину, маю повне право, і ви тут — маленькі.

Антон Никандрович підвівся і, заклавши руки за спину, пильно, з живим інтересом, без зневаги і пересердя, подивився на розбурханого завідувача, темні сливи якого рухалися під бровами, як жучки в норках. Подивився і мовчки рушив з кімнати. Бувши в дверях, кинув: «До побачення!»

Серпокрил і собі встав; наблизився до Саркісяна, взяв між свої алябастрово–білі пальці, обсипані легеньким ластовинням, ґудзик сорочки в нього на грудях, спокійно мовив:

— Я мушу вас повідомити, що директор вашого магазину — кнур.

Сказав і вийшов. Саркісян задоволено посміхнувся і поклав книжку в шухляду. Він почував себе міцно в сідлі!

Найцінніші книжки, які припливали до берега його магазину, він клав за простінок і перепродував «по блату». Тільки через його необізнаність надзвичайна книжка попадала на поличку — перед очі покупця. Невпинні скарги книголюбів, що взнавали про містерійні махінації Аветіса Каспаровича, не впливали аніяк, бо оскаржений відносив вечорами найкращі книжки самому першому секретареві горкому партії і перед владичними очима малював справу в такому освітленні, що, мовляв, його, безневинного, як ластовеня, Саркісяна, кривдить людська несправедливість, на доказ чого він може завтра принести страшенно цікаву книжку любовних оповідань з ілюстраціями.

СОН

За давньою звичкою Антон Никандрович пив холодний чай — пив помалу, як джміль; солодка вода розмивала в’ялість від післяобіднього сну. В уяві відтворювалося, наче спогад із давнини, сновидіння і зразу ж розпливалося в глибині чуттєвосте, щоб назавжди зникнути з пам’яти. Але старий примушував його відновлюватися. Була гориста місцевість; по праву руку височіла, аж хмари зачіпала, гора з безформною вершиною. По терасних виступах на ній вовтузилися чоловічки, а великі птиці, схожі на осінніх мух, прилітали настогидливими роями, видаючи звук: дз! — дз! — і кусали чоловічків, відривали руки, ноги, голови. Антон Никандрович бачить, що він сам, власною особою стоїть на горі, а проти нього — Серпокрил. Обидва вони повитягали металеві стрижні, взяті з огорожі, що навколо якоїсь могили на кладовищі, і намагаються їхніми гострими кінцями торкнути чоло один одному. Антон Никандрович бачить себе, як він затуляє долонею очі з лівого боку, бо ллється таке світло — аж осліплює. Одночасно він простягає металічне вістря з усіх сил. Земля поколихалась, і річка з лівого боку розбила кригу; вся чорна, побігла до океану. Тільки в одному місці, саме коло гори, недалеко від пристані, де пастухи розводили вогонь, крига ще лежала непорушно, а на ній було розп’яття: білий хрест, і вінець під дощечкою з літерами. Від того, що крига біла і також хрест білий, — дивитися в ту сторону неможливо. Проте якісь невідомі люди, зовсім нерозглядимі, обрубали біля ліхтаря кригу, і вона рушила, як пліт, по чорній схвильованій річці, несучи на собі розп’яття. Віддаляється він до океану і, замість того, щоб зменшуватися, — він виростає, аж поки весь світ стає біля нього дрібний: такий, приблизно, як личко однієї айстрової квітки, а потім — як зернина від неї; і незчислимо–багато таких самих дрібних віється у вихорі, в допливах світла.