«Тихоня» додала безневинним голосом:

— Він перевантажений по горло, коли о другій годині ночі закриваються ресторани.

— Ну, що ви, — докоряє Антон Никандрович, — як так можна?.. Він проводить у профорганізації витриману бойову лінію.

— Звичайно, бойову, ми сьогодні бачили, — погоджується Тамара, і «тихоня» скромно додає з куточка:

— Билися з Серпокрилом.

— Билися?! З–за чого?

— Вони не зовсім билися, — пояснює Тамара, — вони вправлялися ломаками, як спортсмени.

Світло на справу проливає мелянхолійна, з нахилом до сантиментальности, Валентина Брижаха:

— Вони стояли на горбі і ломаками розігрували герць…

— Як ідіоти, — смиренно перебила «тихоня» з куточка. На душі в Антона Никандровича стало неприємно, і він поспішив з поясненням:

— Фехтування — шляхетний рід спорту; колись на двобоях розв’язували питання чести, — ви, очевидно, про це знаєте.

— А жінки билися? — спитала «тихоня».

— Ні, в їхньому імені виступали мужчини; звичайно було так: хто претендував на руку і серце покривдженої, той бився…

— Я знаю, хто виступив би за Ніну, — похопилась Тамара.

— Мовчи, Тамаро! — остерегла Ксеня Савур. — Бо буде тобі лихо.

— Ви знаєте, Антоне Никандровичу, вона, — показує на «тихоню» Тамара, — нігтями катує мене і примовляє: «Дивись, яка ти худа, в тебе скоро сухоти будуть — пий риб’ячий жир, тобі ж приписано!» А я не можу його в рот узяти. В мене всі лікті розпухли, і я просто від страху п’ю його. Уявляєте собі, яка наша Ніна? Сховатися від неї неможливо, скрізь знайде; в одній руці годинник, а в другій ложка і пляшка з риб’ячим жиром.

Ксеня Савур нетерпеливилася щось спитати:

— Підожди, Тамаро! Антоне Никандровичу, чи тепер де–небудь бувають дуелі?

— Чому ж? В окремих і виняткових випадках, — пробурмотів старий.

— Коли двоє кохають дівчину, — розмріялась Валентина Брижаха, звузивши прозорі мигдалини очей, — два однаково гарні, і дівчина вагається, кого з них вибрати, тоді відбувається дуель. Молоді лицарі б’ються на смерть, а дівчина ридає, бо їй однаково жаль обох… чудесні дурниці робили люди колись! А тепер?., все — смертельно розумне.

Ксеня Савур заперечила, на когось прозоро натякаючи:

— Не завжди, Валентино! Є два лицарі, що зайдуть у закусочну, вип’ють півлітра і моментально погодяться.

— Ах, моя люба, ти аж надто прозаїчно бачиш речі! — з досадою промовила Валентина.

— Не прозаїчно, а реально; а коли дивитися реально, то можна знайти поезію скрізь, де вона є.

— Не сперечайся, Ксеню, — сказала «тихоня», — бо Валентина пише вірші; вона, коли захоче, то навіть Іван Іванович і Серпокрил виступлять як лицарі, що б’ються за серце принцеси.

— Звідки ми знаємо? Може, й справді за жіноче серце, — знизала плечима Валентина.

— І ти виправдовуєш дикість!? — аж скрикнула Тамара. — В двадцятому столітті битися з–за жінки… Взагалі, дуель — це такий ідіотизм, що гіршого не може бути.

Антона Никандровича обпекло, але він змовчав. Зате Валентина не піддавалась:

— Я волію бачити дуель з його красою і шляхетністю, ніж чути непристойну лайку п’яних мужчин.

— Згодна. А те ще більше краси і шляхетности в джентльменській розмові, коли чемно полагоджують «питання чести».

Тамара сказала і щасливо всміхнулась, мовби від чудесного спомину. Після цього так дизгармонійно прозвучало признання «тихоні».

— На жаль, Тамаро, краса безнадійно затоптується в житті. Я в дитинстві читала багато гарних казок і думала собі, заплітаючи тоненькі косочки, як конопляні батіжки, що треба над усе любити красу, що добро перемагає серед людей. Але не встигла я перейти в четверту клясу, як почався голод, і не знайшлось серед тих, хто носив зброю і командував військом, ні одного лицаря, який би почав битися за невинних людей. Лежали люди мертві по вулицях, і командувачі швидко пролітали в автомобілях, навіть не дивилися на них. На цілому світі не знайшлося жодного лицаря з зброєю, заступника нещасних. Тоді я зрозуміла, що не всьому треба вірити. Насправді — все навпаки: недобре і потворне перемагає, а все, що піднімається проти нього, приречене на загибель. Можливо, в майбутньому буде інакше, — я не знаю. Коли до мене залицяються військові, мені дивитися на них не хочеться; вони гарні й розумні, а ввесь час у мене думка крутиться: от, наприклад, знов буде голод або якесь подібне лихо, і вони знов байдуже минатимуть мертвих жінок, матерів і сестер, що валяються на бруку. Мені недобре жити, я все втратила, в що вірила і чого бажала; щодня чую: скрізь кленуть одні одних, дражняться між собою, і я дуже злюся, хоч мені й не хочеться цього. Я з усіма сварюся, сама стаю зла, як відьма, а думала, що буду добра, добра…

Ніна закрила обличчя долонями і залилася плачем.

Антон Никандрович зірвався з місця, безпорадно підкинув руками, а потім підійшов у куток до «тихоні» і почав гладити, голубити її голівку, як своїй дитині, і заспокоювати. І дівчата кинулися до неї — обнімають її і умовляють, кажуть, що вона даремно журить себе, кращої, ніж вона, у них немає.

— Відійдіть від мене! — з великим відчаєм сказала Ніна, опустивши безсилі руки від обличчя. — Нехай я наплачу ся, щоб усе забути.

І вона ще дужче залилася гіркими, в якійсь повній безпорадності. Раптом опанувала себе — перестала плакати; витерла хусточкою обличчя і суворо заявила: