«…Це ж і я десь на одному зерняті, — намагається встежити Антон Никандрович і не може. — Ніхто, — думає він собі, — ніколи з того зерняти не зійде, навіть думка замкнута в ньому».

Поки Антон Никандрович стежив, крижаний пліт з хрестом зник, — тільки ясність після нього зосталась, і в ній побачив старий, що стоїть на камені коло моря; бурхає море, кидається в берег, і поруч стоїть дід Полуниця в свиті.

— Серпокрил розгніваний, — каже Полуниця. — І через те не треба його карати.

— Здається, я накреслив залізом йому на чолі, що він убитий, — відповідає Антон Никандрович.

— Я стер той напис, — нечутно дає зрозуміти дід Полуниця, — навіщо це?.. Серпокрил і так покараний.

— Чим покараний?

— Скажу! Хто злиться на всіх, той мучиться гірше, ніж у пеклі. Він нещасний. Прощайте, голубині серцем, і ви ввійдете в браму раю.

Після цих слів дід Полуниця відкрив білу свитку на прозорих грудях і спитав:

— Що гірше, чи як ви вдарите мене ножем, чи як я позлюся на вас, скажіть мені, будь ласка!

Дід Полуниця кулаком стукає себе в прозорі груди, вкриті сивими покрученими волосинками, і питає:

— Чого ж ви мовчите?

Антон Никандрович знає, що це буде дуже погано, коли не сказати нічого, і хоче сказати щось, але не може. Силкується страшенно, бажаючи розірвати пута, що перешкоджають вимовляти… вся душа напружується в зусиллі — заговорити, видушити хоч би з свого віддиху мовний виголос, і від того Антон Никандрович прокидається.

Він хоче надовго запам’ятати сон, бо знає його вдачу — назавжди пропадати в глибині того, що оточує душу: камінці, що кидають діти, лягають на дно бурхливої річки.

ТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВ

До нього прийшли чотири студентки другого курсу; були в піднесеному настрої. На вікні, на столі спалахнули троянди, розкішно забілів ясмин, і кімната змінила свій вигляд. Дівчата розмістилися так: висока, вбрана в темну сукню, чорнокоса і смаглява Тамара Коломанко стала посеред вікна, і обрис її голови світився від денного тла. Праворуч, у кутку, на хиткому табуреті присіла Ніна Скоровода, білява «тихоня» з чудесними зелено–голубими, якимись розгубленими очима, — вона в полотняному білому платті власноручного шиття. Дві шатенки: Валентина Брижаха, рожеволиця, з очима, що нагадують мигдалини, прибрана в білу блюзу та сіру спідничку, і Ксеня Савур, одягнена в синю сукенку, в жакетку бронзового тону, блідолиця і кароока, з гарним чолом і маленькими нерівно окресленими устами, — ці дві сіли на одному стільці, що мав високу спинку з вибитою середньою планкою.

Дівчата нащебеталися і притихли, як ластівки на піддашші.

Взагалі студенти сердечно ставилися до Антона Никандровича, знали: щирий він і справедливий. Як лектор, був позбавлений красномовства; скупими і нехапливими жестами супроводив мову — простими і звичайними жестами, ніби перед ним стояли на катедрі купи сировини та ящики з інструментами, і він, закотивши рукава, то витягав щось і з’єднував, то розмикав і клав на різні місця. Його руки з довгими вузлуватими пальцями — в прозаїчних жестах справляли враження, що він виконує ремісничу працю: забарну, хоч і цілком опановану. В повільному темпі, навіки забувши, що перед ним авдиторія, маючи на увазі тільки процес праці, Антон Никандрович посувався з своєю машинерією вперед і вперед, а студенти намагалися занотувати кожну дрібницю, аж руки терпли.

Після лекції з Антона Никандровича раптово злітав його академічний тон і перед студентами показувався симпатичний, трохи нещасний — трохи смішний дід.

Любили його і розповідали про нього несамовито комічні історії. Тамара Коломанко з абсолютною точністю відтворювала його мову і жести, а зразу ж після жартів, зустрівшись із ним, зверталася з такою невимушеністю, ніби то був її рідний дядько.

На запитання гостей, як він почувається, Антон Никандрович сказав:

— А знаєте, краще: набагато краще. Власне, я тепер здоровий.

— Іван Іванович сьогодні казав, — повідомляє Тамара, — що він виклопотав спрямування в будинок відпочинку. Ми будемо провожати вас. Можна?

— Ні, бо не поїду.

— Чому? Антоне Никандровичу! Треба їхати, там так гарно.

Антон Никандрович відхитується головою.

— Підождіть! Хіба то відпочинок, коли вас посадять у переповнену кімнату і примусять по дзвінку вставати, по дзвінку снідати, по дзвінку йти на прогулянку, по дзвінку обідати, спати, читати, думати? Ні, я й так весь вік працюю по дзвінку.

— Так то ж лекції! — сперечається Тамара. — В нас тепер дзвінка немає: замінили гудком, реве, як пароплав на пристані. Відпочивати можна й по сигналу, — це нічого.

— Я старий чоловік. Хочу трохи віддихатися в тишині; відпочивати колгоспом я не звик.

— Краще буде в окремій кімнаті над морем, — радить Валентина. А Тамара робить практичний висновок:

— Ми попросимо Івана Івановича, нехай довідається, чи профспілка орендує окремі кімнати.

— І не думайте! — скрикнув старий. — Якщо поїду, сам собі знайду кутик. Іван Іванович по горло перевантажений.