Шрифт:
Хоч би була вона стара, сумна, змарнiла, бiдна, для сина вiрного вона
єдина, люба, рiдна; хоч би була вона слiпа, калiка-недорiка, - мов рана ятриться в ньому, любов його велика.
Вкраїна бачила не раз, як тiї закоханцi надвечiр забували все, про що спiвали вранцi, i, взявши дар вiд неї, йшли до iншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину.
Вiн перший за свою любов тяжкi дiстав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла його любовi сила.
Того великого вогню i смерть не погасила.
КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ !
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька жене,
Немов од дерева одiрваний листочок…
I мчить залiзний велетень мене.
Передо мною килими чудовi
Натура стеле - темнiї луги,
Славути красної бори сосновi
I Случi рiдної веселi береги.
Снується краєвидiв плетениця,
Розтопленим срiблом блищать рiчки, -
То ж матiнка-натура чарiвниця
Розмотує свої стобарвнiї нитки.
Далi, все далi! он латанi ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потiм укрили все хмари тi сивi
Душного диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом, як любiї сни;
Ще за годину, i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!..
Щастя колишнього хвилi злотистi
Час так швидкий пожира, мов огонь, -
Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає вогнем, променiє
I по степу розлива своє свiтлонько красне, -
Степ вiд його червонiє.
Свiтлом рожевим там степ паленiє,
Промiнь де ллється iскристий,
Тiльки туман на заходi суворо синiє,
Там заляга вiн, росистий.
Он степовеє село розляглося
В балцi веселiй та милiй,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тiльки на хатоньцi бiлiй
Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;
Часом могилу стрiваю.
В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -