Теє слово всiм давало

То розвагу, то пораду;

Слухачi спiвцю за теє

Дiлом скрiзь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Вiн зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був вiн

Нi голодний, нi холодний.

Як навеснi шум зелений

Оживляв сумну дiброву,

То щодня поет приходив

До дiброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи вiн слухав шум дiброви,

Чи пiснi складав, - не знаю!

Тiльки чує - гомiн, гуки,

Десь мисливськi сурми грають,

Чутно разом, як собачi

Й людськi крики десь лунають.

Тупотять прудкiї конi,

Гомiн ближче все лунає,

З-за кущiв юрба мисливська

На долинку вибiгає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самiсiнькiй стежинi.

"Гей!
– кричить вiн, - обережно!

Вiку збавите людинi!"

Ще, на щастя, не за звiром

Гналася юрба, - спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

"Бачте, - крикнув, - що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?"

"Не бiда, - поет вiдмовив, -

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтiкають,

Ти менi їх не завернеш!"

"Се ще также полювання!
–

Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще.

Бо пiзнаєшся ти з лихом!"

"Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним i днюю;

Ти втiкай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими - соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони менi вполюють,

Вже кого менi там треба!"

"Та який ти з бiса мудрий!
–

Мовить лицар.
– Ще нi разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорiй вполює.

Хлопцi! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!"

"От спасибi за послугу!
–

Мовить наш поет.
– Несiте.

Та вiзьмiть листки з пiснями,

Он в травi лежать, вiзьмiте".

"Вiн, напевне, божевiльний!
–

Крикнув лицар.
– Ну, рушаймо!

Хай вiн знає нашу добрiсть -

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобi гостинця,

А тепер часу не маю".

"Не на тебе ждать я буду, -

Так поет вiдповiдає, -

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того нiхто не знає".

Лицар вже на те нiчого

Не вiдмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

I луною гай озвався.

Розтеклись ловцi по гаю,

Полювали цiлу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на смiх яку звiрину!

А як сонечко вже стало

На вечiрньому упрузi,

Стихли сурми, гомiн, крики,

Тихо стало скрiзь у лузi.

Гурт мисливський зголоднiлий

Весь пiдбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися вiд гурту,

Їде лицар в самотинi.

Зирк!
– поет лежить, як перше,

На самiсiнькiй стежинi.

"Ах, гостинця ти чекаєш!
–

Мовив лицар i лапнувся

По кишенях.
– Ой небоже,

Вдома грошi я забувся!"

Усмiхнувсь поет на теє:

"Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стiльки,

Що його й на тебе стане!"

Спалахнув вiд гнiву лицар,

Був вiн гордий та завзятий,

Але ж тiльки на упертiсть

Та на гордощi багатий.

"Годi жартiв!
– крикнув згорда.

Бо задам тобi я гарту!"

А поет йому: "Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти - оця дiброва,

Поле, небо,синє море -

То моє багатство-панство

I розкiшне, i просторе.

При всьому сьому багатствi

Я щасливий завжди й вiльний".

Тут покликнув лицар: "Боже!

Чоловiк сей божевiльний!"

"Може буть, - поет вiдмовив, -

Певне, всi ми в божiй волi.

Та я справдi маю щастя,