Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

Кiнець подорожi, -

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, -

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888] * Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) - український бiблiограф, критик i фольклорист. Приятель сiм'ї Косачiв.

(Посвята дядьковi М. Драгоманову)

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повiсть незабутню

Про далеку вiльную країну,

Про стару Шотландiю славутню.

Давня повiсть! i на байку схожа, -

Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,

Але ж правда, наче зiрка гожа,

Сипле скрiзь промiння золотiї.

Правда нам свiтитиме крiзь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на вiйськовi чвари,

В давнiй славi спогадом поринем.

Вже буде лiт п'ятсот тому, -

На край шотландський вiльний

Вiйною йшов король Едвард,

Англiйський владар сильний.

Зiбрав вiн лицарiв своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вiльний люд

Забрати у пiдданство.

По всiй Шотландiї йде гук

Луною голосною:

"До зброї, браття! ось iде

Король Едвард вiйною!

Гей, миле браття! чи у нас

Ясної зброї мало?

Хiба в шотландськiй сторонi

Вже лицарiв не стало?"

Лицарство йде, земля гуде;

Зiйшлись ворожi лави…

Багато буде сього дня

Кривавої забави.

Блищать списи, бряжчать мечi

I шоломи яснiї,

Гукають люто вояки,

Ржуть конi воронiї.

Воюють день, воюють два,

На третiй день - ой горе!
–

Шотландцi крикнули: "Бiда!

Король Едвард нас боре!"

Англiйське вiйсько б'є-сiче,

Англiйська зброя сяє;

Шотландська зброя опада,

Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсь,

I сурма забринiла,

Знялась над вiйськом корогва;

Та не барвиста - бiла.

Всi стали тихо, всяк свiй спис

Додолу похиляє,

Гука герольд: "Король Едвард

Шотландцiв призволяє

Лихую зваду залишить,

Спокiй вернути краю,