– Спитай у нього, – наказала принцеса, – чи досить йому буде десять поцілунків моєї придворної дами?

Свинопас відмовився.

– Десять поцілунків принцеси, або горщик лишається в мене, – сказав він.

– Це ж треба, яка морока, – зітхнула принцеса. – Ну що ж, фрейліни, станьте колом біля мене, щоб ніхто цього не бачив.

Дами оточили принцесу колом, затулили її сукнями, і вона десять разів поцілувала свинопаса, щоб отримати від нього горщик.

Це була неабияка розвага! Удень і вночі в горщику кипіла вода. Не лишилось такої кухні в цілому місті, про яку вони не знали б, що там готується.

– Ми знаємо, хто їстиме суп і млинці. Ми знаємо, хто їстиме кашу й котлети. Ох, як це цікаво!

– Дуже цікаво, – погоджувалась принцеса. – Але дивіться мені: не зрадьте мою таємницю. Я ж усе-таки донька імператора!

– Триматимемо язика за зубами, – пообіцяли фрейліни.

А свинопас – звісно ж, він був принцом, але про це ніхто не здогадувався, – не сидів склавши руки. Він змайстрував брязкальце. Коли його розкручували, воно награвало вальси, галопи й польки – всі, що були на світі.

– Неймовірно! – вигукнула принцеса. – Я ще ніколи не чула нічого красивішого. Ідіть до нього й запитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати його я більше не збираюсь.

– Ціна – сто поцілунків принцеси, – повідомила дама, яка ходила питати свинопаса.

– Та він, певно, здурів! – сказала принцеса й пішла собі. Але незабаром спинилася.

– Мистецтво треба підтримувати, – сказала вона. – А я – донька імператора. Скажіть йому, що він отримає десять поцілунків від мене, як і перед тим. А ще дев’яносто разів його поцілують мої фрейліни.

– Але ми не хочемо цілувати свинопаса! – сказали вони.

– Дурниці, – заперечила принцеса. – Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.

І вона послала фрейліну ще раз.

– Сотня поцілунків від принцеси, – наполягав свинопас, – або кожен лишається при своєму.

– Затуліть мене, – сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.

– Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? – промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. – Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.

Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив до свинарника. Фрейліни були надто зайняті підрахунком поцілунків – щоб усе було по-чесному – й навіть не помітили його. Він піднявся навшпиньки й усе побачив.

– Що це означає? – обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика – саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.

– Геть звідси! – закричав розлючений імператор.

І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.

– Ох, як мені не щастить! – бідкалась принцеса. – Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!

Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

– Я тепер тебе зневажаю, – сказав він. – Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!

І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:

Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні – він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка – найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби – адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант – головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках – ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка – майстрам треба було замурзати його сажею.