В безодні океану, де вода блакитна й прозора, наче кришталь, а глибина така, що виміряти її неможливо – навіть якби сотню церковних дзвіниць поставити одна на одну, то вони не дістали до поверхні, – живе морський цар зі своїми підданцями. Ми гадаємо, що на морському дні немає нічого, крім жовтого піску. А насправді там ростуть рослини; їхнє листя й стебла такі гнучкі, що найлегший порух води примушує їх коливатися, немовби вони живі. Великі й маленькі риби плавно ковзають поміж тим зіллям, наче птахи, що літають між деревами на поверхні землі. У найглибшій западині стоїть палац морського царя. Його стіни з коралів, а в довгих готичних вікнах замість скла сяє бурштин. Дах зроблений із мушель – вони відкриваються й зачиняються, коли вода тече довкола них. Виглядають вони пречудово, до того ж у кожній лежить блискуча перлина, гідна царської діадеми.

Морський цар був удівцем уже багато років; замок доглядала його старенька матуся. Вона була мудрою жінкою, дуже пишалась своїм високим походженням і носила дванадцять устриць на хвості, тоді як іншим вельможам дозволялось носити лише шість. Мати-цариця й справді заслуговувала всілякої шани, надто ж за допомогу у вихованні шістьох русалоньок, її внучок. Найменша з них вважалася найвродливішою. Її шкіра була чиста й ніжна, мов пелюстка троянди, а блакитні очі нагадували океанську глибінь. Проте, як і її сестри, вона не мала ніг, а її тіло закінчувалось риб’ячим хвостом.

Цілісінькими днями русалоньки бавились у палацовій залі або поміж квітами, що росли на стінах. Велике бурштинове вікно було відчинене, й крізь нього запливали рибки, точнісінько як ото ластівки залітають у наші будинки крізь прочинені вікна, хіба що рибки підпливали до принцес, їли у них із рук і дозволяли себе гладити. Біля палацу був чудовий садок, де росли яскраво-червоні й темно-сині квіти, плоди сяяли, мов золото, а листя й стебла коливалися. Дно вкривав ніжний блакитний пісочок. Усе було оповите блакитним сяйвом, що линуло зверху. У спокійну погоду вгорі видніло сонце, що нагадувало сяйливу пурпурову квітку. Кожна принцеса мала власну грядку, де могла вирощувати, що їй хотілося. Одна влаштувала свою клумбу у формі кита; інша вирішила викласти постать русалоньки; а грядка наймолодшої була кругла, як сонце, – на ній росли квіти, червоні, наче промені під час заходу сонця. Наймолодша русалонька була дивною дитиною, тихою і задумливою. Її сестри тішилися коштовними речами, що їх вони знаходили на потоплених кораблях, а її цікавили тільки квіти та прегарна мармурова статуя. Це була статуя привабливого юнака, вона потрапила на морське дно під час корабельної аварії. Русалонька посадила біля статуї рожеву вербу. Вона пишно розрослася і незабаром оповила гіллям усю ту статую. Фіолетові тіні галузок знай коливалися. Здавалось, крона дерева і його коріння бавляться, намагаючись поцілувати одне одного.

Русалоньці найбільше подобалося слухати про світ, що лежить за морем. Вона просила бабусю розповідати про кораблі й міста, про людей і тварин. Найчарівнішим їй здавалось те, що квіти на землі мають аромат, не так, як на дні моря; й що дерева у лісах зелені; і що поміж деревами мило щебечуть рибки. Бабуся називала рибками пташок, щоб русалонька могла її зрозуміти, адже вона ніколи не бачила птахів.

– Коли тобі виповниться п’ятнадцять років, – промовила бабуся, – тато дозволить піднятися на поверхню моря, посидіти на скелях у місячному світлі, поки обіч тебе пропливатимуть великі кораблі; тоді ти й побачиш ліси та міста.

Наступного року одній із сестер мало виповнитись п’ятнадцять, та наймолодшій лишалось чекати ще п’ять років, аж настане її черга піднятися із морського дна й побачити землю. Але кожна із сестер пообіцяла розказати іншим, що вона побачить під час перших відвідин, й це дуже тішило русалоньок, адже розповідей бабусі їм було вже замало. Було стільки речей, про які вони хотіли дізнатись! Найбільше прагнула дочекатись своєї черги наймолодша русалонька, а їй, спокійній і задумливій, доводилося чекати найдовше. Багато ночей вона стояла біля відкритого вікна, вдивляючись у темно-синю воду, й спостерігала за рибками, що ворушили хвостами й плавцями. Русалонька дивилась на сяйво місяця й зірок; крізь товщу води вони видавались їй більшими, ніж людям, що живуть на суходолі. Час від часу з’являлась немовби темна хмара, і принцеса знала, що це або кит пропливає у неї над головою, або корабель з людьми, які навіть не підозрюють, що глибоко під ними стоїть вродлива русалонька і простягає до них свої білі руки.

Зрештою найстаршій русалоньці виповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятись на поверхню океану. Коли принцеса повернулась назад, вона була переповнена враженнями. Найбільше їй сподобалося лежати у місячному сяйві на піщаній обмілині коло берега. Можна було вдивлятись у далину, де розкинулось велике місто, і його вогні, що зблискують, наче мерехтіння сотень зірок. І як хороше вслухатись у звуки музики, в шум карет, голоси людей, а ще чути дзвони, які бамкають на церковних дзвіницях.

Після цих розповідей маленька русалонька ще дужче замріялася. Коли вона стояла біля вікна і вдивлялась у товщу синьої води, то думала про велике місто, людне й галасливе, і їй навіть здавалось, ніби вона може чути відлуння церковних дзвонів.

Наступного року друга сестра отримала дозвіл піднятися на поверхню води й плавати, де тільки забажає. Вона випливла надвечір, коли сідало сонце, й це видовище вразило її найбільше. Небо скидалось на розплавлене золото, й по ньому пливли фіолетові та рожеві хмари, красу яких неможливо описати словами. Швидше, ніж хмари, на тлі вечірнього сонця летіла велика зграя диких лебедів – вони нагадували довгий білий серпанок понад морем. Русалонька теж попливла до сонця. Але воно потонуло у хвилях, і рожева барва злиняла з хмар і неба.

Згодом надійшла черга третьої сестри. Вона була найсміливіша і випливла на поверхні широкої ріки, що впадала в море. На берегах ріки русалонька побачила зелені пагорби з виноградниками. З-поміж садків та лісів визирали палаци й замки, звідусіль долинали співи птахів. Через нестерпні промені сонця русалонька змушена була пірнати під воду, щоб остудити палаюче обличчя. У маленькій бухті вона побачила дітлахів, що бавились у воді. Їй дуже кортіло приєднатись до гри, але вони злякались і втекли. А потім до води підійшла маленька чорна тваринка. Це був собака, але русалонька не знала цього, бо бачила його вперше. Тварина так страшно розгавкалась, що морська принцеса злякалася і попливла у море. Але вона розповідала, що ніколи не забуде чудові ліси, зелені пагорби й гарненьких дітлахів, які можуть плавати у воді, хоча і не мають риб’ячих хвостів.