Четверта сестра була полохливіша, вона плавала у морі, але казала, що й там гарно. Русалонька бачила неозору океанську далечінь, і небо над нею здавалось кришталево-прозорим. Вона дивилася на кораблі, але вони були так далеко, що виглядали не більшими за чайок. Дельфіни стрибали на хвилях, а великі кити випускали струмені води, і здавалось, наче сотні фонтанів розбризкують краплі навсібіч.

День народження п’ятої сестри припадав на зиму. Тому коли настала її черга, вона побачила видовище, якого не бачили її сестри. Море мало зеленкувату барву, по ньому пропливали велетенські айсберги, вони були гарні мов перлини, й вищі за церковні дзвіниці. Кожен мав незвичайну форму й блищав, наче самоцвіт. Русалонька сіла на найвищий айсберг, розпустила коси й дивилась, як маневрують кораблі, тікаючи від айсбергів. Надвечір темні хмари затягнули небо, вдарив грім і почали спалахувати блискавиці, аж їхнє сяйво іскрилося на поверхні айсбергів, що гойдалися у збуреному морі. Вітрила на кораблях згорнули, а моряки були охоплені жахом. Русалонька сиділа собі на величезній крижаній горі й дивилась, як спалахують блискавиці.

Коли сестри отримували дозвіл уперше піднятись на поверхню моря, вони дуже раділи тому новому й цікавому, що їм пощастило побачити. Але згодом, коли вони підростали, ця втіха вже не здавалась їм настільки значною. Десь через місяць вони казали, що внизу все значно краще, й нема більшої радості, як бути вдома.

Та все ж таки вечорами усі п’ятеро сестер брались за руки й дружно підіймались на поверхню моря. Коли наближався шторм, вони підпливали до корабля, що міг потонути, й плавали біля нього, ніжно співаючи про втіхи, що чекають углибині моря. Русалки благали моряків, щоб ті не боялись потонути й опуститися на дно. Але моряки не розуміли тієї пісні, вони думали, що це квиління вітру. Та не могли вони тішитися красою морських глибин, адже коли корабель гинув, люди тонули, і їхні мертві тіла пропливали повз палац морського царя.

Коли сестри піднімались на поверхню, наймолодша русалонька лишалась сама. Вона дивилась їм услід і ледве не плакала, але ж русалки не мають сліз, а тому страждають ще більше.

– Ох, якби ж мені вже було п’ятнадцять! – бідкалась вона. – Я певна, що полюблю світ нагорі, й усіх людей, що живуть у ньому!

Зрештою і вона відсвяткувала свій п’ятнадцятий день народження.

– Ось ти й виросла, – сказала стара цариця-мати, її бабуся. – Зараз я вберу тебе, як і твоїх сестер.

Вона вбрала її у вінок із білих лілій, і кожна пелюстка була, немов перлинка. Потім звеліла вісьмом великим устрицям приліпитися до принцесиного хвоста, щоб видно було її високе походження.

– Але ж це боляче, – поскаржилась русалонька.

– Заради гідності мусиш терпіти біль, – відповіла бабуся.

З якою радістю маленька русалонька позбулася б цієї пишноти й важкого вінка! Червоні квіти з її садочка личили б їй значно більше! Але русалонька нічого не могла з цим вдіяти, тож вона попрощалася і легко, мов кулька повітря, піднялась на поверхню.

Коли вона виринула з хвиль, саме зайшло сонце. Але хмари досі були пурпуровими й золотими, і вечірня зоря сяяла в усій своїй красі. Море було спокійне, а повітря м’яке і свіже. Великий корабель з трьома щоглами тихо плив по воді під одним вітрилом. Матроси вешталися без діла або сиділи на палубі. Долинала музика й спів; а коли стемніло, засвітились сотні кольорових ліхтариків, неначе хтось підняв прапори всіх країн.

Русалонька підпливла до вікна каюти. Хвилі піднімали її, й вона могла зазирати крізь скло й бачити кілька ошатно вбраних пасажирів. Серед них був прегарний юний принц з великими чорними очима. Йому виповнилось шістнадцять років – на честь його дня народження влаштували пишний бенкет. Моряки танцювали на палубі, а коли принц вийшов із каюти, в повітря здійнялась сотня ракет, і навкруги стало видно, як удень. Русалонька так злякалась, що пірнула під воду. Коли вона знову виринула на поверхню, то побачила, як з неба немовби падають зорі, – морська принцеса ніколи раніше не милувалась феєрверком. Вибухали велетенські сонця, милі світлячки пурхали в повітрі, й все це відображалось у прозорому, чистому морі. Корабель був так гарно освітлений, що людей було видно як на долоні. А яким вродливим був юний принц! Він потискав руки всім присутнім, щиро всміхався, а свято тривало, й музика голосно лунала у чистому нічному повітрі.

Було вже пізно, а русалонька досі не могла відвести очей від корабля. Кольорові ліхтарики вже погасли, більше не запускали феєрверків й не стріляли з гармат, тільки море стало неспокійним. А русалонька знай зазирала до вікна каюти, піднімаючись і опускаючись на хвилях. Згодом екіпаж напнув вітрила, і величний корабель поплив до берега. Але хвилі ставали все більшими, важкі хмари затягнули небо, сяйнули блискавки. Наближався шторм. Моряки напнули ще більше вітрил, і корабель помчав по бурхливому морю. Хвилі були завбільшки як гори, вони здіймались вище, ніж щогли. Але судно пливло поміж ними, наче лебідь. Для русалоньки все це було веселою забавою; але не для моряків. Врешті корабель затріщав, і палуба розкололася. Грот-щогла зламалася, корабель нахилився, і вода полилась усередину. Тепер русалоньці стало ясно, що екіпаж у небезпеці; навіть їй самій доводилося бути обачною, щоб уникати уламків, розкиданих по воді. Зненацька стало темно, хоч в око стрель, але новий спалах блискавки освітив усе довкола, і маленька морська принцеса побачила всіх, хто був на борту, – тільки не принца. Востаннє вона бачила його, коли корабель розколовся – принц тонув у морі. Русалонька навіть зраділа цьому, вона подумала, що тепер він буде з нею.

А потім згадала, що люди не можуть жити під водою, тож коли принц потрапить до палацу її батька, він буде вже мертвий. А він не мав померти. Русалонька заходилася кружляти поміж уламків корабля, що плавали на поверхні моря, забувши про те, що вони можуть завдати їй шкоди. Вона пірнала у воду, піднімалась і опускалась разом із хвилями, поки не знайшла юного принца, який вибився із сил у боротьбі зі стихією. Він знесилився, очі були заплющені. Звісно, він загинув би, якби русалонька не прийшла на допомогу. Вона підняла його голову над водою і попливла.

Над ранок шторм ущух; від корабля не лишилося й трісочки. Зійшло сонце, і його промені повернули рум’янець на принцові щоки; але очі його й досі були заплющені. Русалонька поцілувала високе чисте чоло й пригладила вогке волосся. Принц нагадав їй мармурову статую в її маленькому саду, і вона поцілувала його ще раз, понад усе прагнучи, щоб він жив.

Раптом на виднокраї з’явилась земля. Русалонька побачила високі блакитні гори, вкриті снігом, – здавалось, ніби на них сіли відпочити зграї лебедів. На узбережжі росли величні зелені ліси, а поблизу стояла велика будівля – церква чи монастир, – русалонька достеменно не знала. У садку росли помаранчі й цитрини, а перед дверима стояли високі пальми. Тут була маленька бухта – спокійна, але дуже глибока. Русалонька підпливла до берега і поклала юнака на осонні, подбавши, щоб голова була вище, ніж тіло.