– Але мені страшенно хочеться його мати, – продовжував умовляти гостя селянин.

– Добре вже, – врешті погодився Малий Клаус, – ти мене прийняв на ніч і був дуже гостинний, тож я просто не можу тобі відмовити. Добре вже, продам я тобі чарівника за мірку грошей, але ні монетою менше!

– Отримаєш усе, що просиш, даю слово, – запевнив селянин. – Але забирай із собою ще й скриню. Я не хочу, щоб вона лишалась у моєму домі. Невідомо, хто там зачаївся.

Так Малий Клаус віддав селянинові торбу з шкурою коня і отримав за неї повну мірку грошей. А ще селянин дав йому візок, щоб везти скриню і золото.

– На все добре! – попрощався Малий Клаус і подався геть із грішми та скринею, у якій досі лежав паламар.

Ліс огинала широка, глибока ріка, вода в якій текла так стрімко, що мало хто міг побороти течію. Недавно через неї побудували новий міст. Малий Клаус зупинився посередині моста і сказав уголос – так, щоб його почув паламар:

– Що ж мені робити з цією дурнуватою скринею? Вона така важка, ніби напхана цеглою. Якщо котитиму її далі, дуже стомлюсь. Може, краще кинути її в річку? Вона попливе за мною до мого дому, ціла й неушкоджена. А навіть якщо й потоне, то не страшно.

Тож він вхопив скриню й підняв, нібито збираючись скинути у воду.

– Ні, зажди! – закричав зі скрині паламар. – Дай-но я спочатку виберусь!

– Ой! – вигукнув Малий Клаус, вдаючи із себе наляканого. – Певно, чортяка і досі там? Треба кинути його до річки, щоб він потонув!

– Ні, ні, благаю! – залементував паламар. – Я дам тобі повну мірку грошей, якщо ти мене відпустиш.

– Ну, це зовсім інша справа, – сказав Малий Клаус і відчинив скриню. Паламар вибрався з неї, скинув порожню скриню у воду й почимчикував додому. Потім приніс мірку золота і віддав Малому Клаусу. А оскільки той раніше вже отримав мірку грошей від селянина, то тепер у нього був повний возик золота.

– Я отримав грубі гроші за свого коня, – сказав він сам до себе, коли дістався додому. Потім він зайшов до своєї кімнати і висипав гроші купкою на підлогу, промовивши: – Оце розізлиться Великий Клаус, коли дізнається, як я розбагатів завдяки своєму коневі. Але я йому не казатиму, як саме заробив гроші.

Тоді він послав хлопчину до Великого Клауса, щоб позичити мірку.

«Цікаво, нащо вона йому знадобилась?» – подумав Великий Клаус. Тож він змастив дно смолою, щоб до мірки прилипло і зосталось те, що нею збирались міряти. Так і сталося: коли мірку повернули господарю, виявилось, що до дна прилипли три новенькі срібні монети.

– Що це таке? – вигукнув Великий Клаус.

Він мерщій побіг до Малого Клауса і запитав:

– Звідки в тебе стільки грошей?

– Я вторгував їх за шкуру свого коня – продав її вчора.

– Нічого собі, заробіток! – сказав Великий Клаус.

Негайно він подався додому, схопив сокиру, зарубав усіх своїх четверо коней, здер із них шкури і подався до сусіднього міста, щоб там їх продати.

– Шкури, шкури! Кому шкури? – кричав він, простуючи вулицями. До нього виходили шевці й дубильники та питали, скільки він хоче за шкури.

– Мірку грошей за одну, – відповідав Великий Клаус.

– Ти що, здурів? – вигукували ремісники. – Ти що, думаєш, ми тратимо гроші мірками?

– Шкури, шкури! – і далі кричав Клаус. – Кому шкури? – і всі, хто питав у нього про ціну, отримували однакову відповідь: – Мірка грошей.

– Та він кепкує з нас!– обурились ремісники. Тож шевці похапали свої ремені, а дубильники – шкіряні фартухи, й всі разом заходились лупцювати Великого Клауса.

– Шкури, шкури! – кричали вони, кепкуючи з бідолахи. – Ми зараз так покарбуємо твою шкуру, що вона стане чорно-синя!

– Ану проженімо його із міста! – вирішили вони гуртом.

І Великому Клаусу довелося чимдуж утікати, адже його досі так нещадно ще не били.

– Ох, – сказав він, коли дістався додому, – Малий Клаус поплатиться за це. Я заб’ю його до смерті!

Тим часом померла старенька бабуся Малого Клауса. Вона була недобра, люта і часто на нього сварилася. Спочатку Клаус намагався повернути бабусю до життя, а коли спроби виявились марними, то вирішив, що покійниця може полежати в його ліжку цілу ніч, а він сам спокійно посидить у кріслі, що стояло в кутку кімнати, – він уже робив так не раз.