Шрифт:
– О-о! Тут я згоден, це мені імпонує… Тисігу руку!
– Це більше стосується Головного. Його думки.
– І його в цім пункті обіймаю…
– Фінал фільму я дам крупним планом: взаємні обійми режисера й редактора… Це буде нечуваний “хепі енд”! Ав'тор і редактор цілуються під завісу, доводять до сліз розчулених глядачів.
– Давай, давай, не заперечую, - засміявся Пищик, зручніше виставивши до сонця своє пузце: дискутуючи, він не втрачав моменту вловити певну дозу вранішніх ультрафіолетів.
Незчувся, як навшпиньках підкралася із-за спини Ярослава, сміючись, вона погладила своєю красивою рукою редакторське відполіроване тім'я:
– Малюпусінький! О мой, мой! Дози сонця приймаєш?
Пищик розцвів. Це дівча вміє пожартувати приємно. З неприхованим захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усміхнену музу в махровім куценькім халатику. Ранковою свіжістю, веселою доброзичливістю віє, від неї. Сама присутність цього юного, досконалого створіння мовби робить тебе молодшим, відроджує в тобі бажання кому-небудь па світі таки сподобатись хоч трішечки! Це ж просто щастя, що на студії в сузір'ї кіноактрис з'явилась вона, дочка гір, що має не лише зовнішні дані, оці ідеальні пропорції ніг, іалії, шиї, а й душею приваблює теж… Після того, як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю, одну з найяскравіших зірок екрана, деякий час було нібії порожньо в павільйонах студії, і тепер ось землячка її приходить на зміну загиблій подрузі… Редактор з заяснілим обличчям дивився на Ярославу, і погляд його теплішав, мовби зігрітий промінчиками її веселої доброзичливості.
– Гляди ж не перегрійся, Малюпусінький… Бо й незчусшся, як обгориш, шкура облізе, а в новій… чи будеш ти такий великодушний?
Сергій обірвав цю лірику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:
– Малюпусінький каже, що тебе треба підредагувати.
– О! В чому саме?-Дівчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.
– Неправдоподібно великі очі. І неправдоподібно блакитні.
– Дякую за ранковий комплімент. Я так їх рідко чую від тебе, Сергійку.
– Не комплімент, а лиш робоче уточнення. Помічено неправдоподібність. Відхилення від норми.
– Не знаєш чому? Спеціально для твоїх крупних планів… Хочеш, після сніданку підем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче поповнення завдяки турботам Ягуара Ягуаровича.
– Ягуар… Ну й прозвиська ж ти людям вліплюєш, - глянувши на Сергія, зауважив Пищик.
– І дивно, що Ягуар пасі і не ображається.
– Бо мислитель, - сказав Сергій.
– По-моєму, він замаскований геній. Це ж він недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашої студії: “Круглі колоди носимо, а квадратні качаемо”…
Підійшов до річки ще цілий гурт фільмотворців на чолі з Головним, якому Ягуар Ягуарович саме щось запальне доповідав на ходу, тягнучись через плече аж до вуха. Ярослава не могла стримати усмішки, дивлячись, як виказує темперамент цей милий їхній Ягуар Ягуарович, годувальник і діставальник, людина, для якої не існує в житті неможливого. Він, здається, тільки тим і живе, щоб кинути себе на якесь завдання, щоб роздобути з-під землі, щоб і з свого боку в будь-який спосіб, а теж прислужитися високому мистецтву. Скажіть, що потрібен для фільму слон, - і назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.
– Якщо треба, можу домовитись додатково про коней із цирку, - говорив Ягуар Ягуарович до Колосовського.
– Розумні, дресировані, все вміють: лягати, вставати.
– Мені таких не треба, - відсміювавсь Колосовський.
– Досить оцих, що ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.
– Мав клопоту… Зараз легше дістати гладких, циркових або іподромних, аніж лазаретних… І взагалі коня витискає техніка. А ми допускаємо, що він мовчки, не оцінений сходить зі сцени життя.
– Маєте рацію, Ягуаре Ягуаровичу!
– гаряче підтримав його Сергій.
– Якого друга втрачає людина! Сама приручила, сама виховала, і тепер… З усіх створінь природи - вірніш, природи й розуму людського - кінь створіння, по-моєму, найкрасивіше. Не кажу вже про роль конячої особи в історії. Чого варті всі ваші тамерлани та наполеони без коня? Він законний співавтор усіх їхніх подвигів, для мене, правда, сумнівних… Кінь був вірним товаришем і козакові в поході, і якому-небудь ідальго іспанському, що під сталевими латами ніс образ своєї прекрасної дами серця!… Анаша червона кіннота! Оті тупоти в степах! Я певен, що кінь знає'хвилини натхнення. Скільки в ньому пластики, артистизму! Скільки дужої грації, коли повітря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають…
– Одне слово, геніальне створіння, - підкольпула Ярослава Сергія.
– А що? Побачиш, крім твоїх вій, я дам на весь екран також прекрасні кінські очі у їхньому розумі, у відданості людині. Хай побачать сноби… Хай подумає господар планети: кого я втрачаю…
Всі задивились на річку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля світла мерехтить, виграє течія. Луки рутвяно зеленіють. Небо велике.
Ярослава, розчулившись, поклала Пищикові руку на плече:
– Редакторику, любий, не скорочуй тільки небо оце! 1 річку не редагуй, і луки…
– Редагують уже, - буркнув Сергій і, звертаючись до художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: - Хіба ж не в стані натхнення природа була, коли творила нам вічну оцю декорацію світу?
Ярослава, пекваїюм ступаючи з каменя па камінь, пішла вздовж течії донизу і, не доходячи містка, зупинилась, і Сергій, мабуть, пошкодував, що нема з ньому камери: так виграшно стоїть освітлена сонцем дівоча постать на камені, дивиться на воду в задумі, наче нитає: “Що ж всетаки закодовано в тобі, в твоєму мигтючому бистроплинному світлі?”