Найменше за всіх говорив Меніко, бо щойно він розповів батькам про свою роль у цій історії, як вони визнали його участь у провалі заходу, задуманого самим доном Родріго, такою небезпечною справою, що навіть не дозволили хлопчикові доказати все до кінця й тут же дали йому суворий наказ, підкріплений погрозами, мовчати надалі як риба. А назавтра вранці їм здалося, що вжитих ними заходів безпеки замало, і вони вирішили тримати хлопчика під замком весь цей день та ще кілька наступних. І що ж? Коли пізніше вони ж самі теревенили з сусідами і, без усякого бажання показати, що знають більше за них, доходили до темного місця про втечу трьох наших бідолах,— як вони втікали, та чому, та куди,— то самі ж і повідомили, що ті переховуються в Пескареніко. Таким чином, і ця обставина зробилася темою для загального обговорення.

Із усіх цих уривчастих відомостей, зібраних потім докупи й ізшитих, як це звичайно робиться, з клаптиками на додачу, які природно виходять при шитті, можна було скласти таку правдоподібну й доладну історію, що вона витримала б найдоскіпливіший критичний розгляд. Проте саме наліт браві,— епізод надто гучний і надто серйозний, щоб його можна було обійти, до того ж такий, що про нього ніхто нічого не знав до пуття,— цей епізод геть заплутав усю історію. Пошепки вимовляли ім'я дона Родріго — тут думка була одностайна; в іншому все було неясно й будувалося на здогадах. Чимало розповідали й про двох головорізів, яких бачили на вулиці вже надвечір, і про третього, який стояв при вході до шинку. Тільки ж що можна було з'ясувати з допомогою самого тільки цього голого факту? Допитувались у хазяїна шинку, хто був у нього звечора напередодні; але той, коли вірити йому, не міг навіть пригадати, чи він бачив кого-небудь того вечора, і відкручувався від усіх, кажучи, що шинок — однаково що морська гавань.

Та найбільше вносив плутанини в усі голови й розладнував усякі здогади таємничий подорожній, якого бачили і Стефано, і Карландреа,— той самий подорожній, якого розбійники хотіли зарізати і який пішов разом з ними або якого вони силою повели з собою. Чого він приходив? Це душа, прибула з чистилища на допомогу жінкам, казали одні. Це засуджена душа подорожнього, плутяги й нечестивця, який постійно з'являється вночі, щоб приставати до тих, хто чинить те саме, що й він чинив за життя, запевняли другі. На думку третіх, то був справдешній живий подорожній, якого розбійники таки хотіли зарізати, побоюючись, що він почне кричати на все село. Ні, це був (подивіться, до чого тілька можна додуматися!) один із тих самих грабіжників, перебраний подорожнім. Одно слово, він був то тим, то іншим,— ким завгодно,— і забракло б усієї прозорливості й досвідченості Грізо, щоб установити, хто ж то був насправді, якби йому довелося встановлювати цю подробицю історії тільки з чужих слів. Та, як відомо читачеві, те, що робило всю історію заплутаною для інших, було якраз більш ніж ясне для нього самого. Послуговуючись цим як ключем для тлумачення інших відомостей, зібраних ним особисто або через підлеглих йому вивідувачів, він з усього цього міг скласти для хазяїна досить повну доповідь.

Грізо негайно замкнувся з доном Родріго і повідомив його про витівку, вчинену нещасними зарученими. Цим, природно, пояснювалось те, що будинок виявився порожнім, і те, що вдарено на сполох; відпала, необхідність припускати, що в будинку завівся зрадник, як думали ці два шановні синьйори. Повідомив він його й про втечу заручених; і для цього теж неважко було знайти пояснення: переляк заскочених на місці злочину або ж якесь попередження про наліт, отримане ними, коли про нього стало відомо й усе село переполошилося. На закінчення Грізо сказав, що вони переховуються в Пескареніко; далі його обізнаність не сягала.

Донові Родріго було приємно впевнитися в тому, що ніхто його не зрадив, і пересвідчитися, що його захід не залишив жодних слідів. Але то була лише миттєва й слабка втіха. «Втекли разом,— кричав він,— разом! Ох, цей негідний чернець! Цей чернець!» Вихоплюючись із хрипінням у нього з горла, ці слова з сичанням цідилися крізь зуби, а що в цю хвилю він саме гриз палець, то й його вигляд був такий же огидний, як і його пристрасті.

— Чернець мені за це заплатить, Грізо! Я сам не свій... Я хочу знати, хочу знайти... сьогодні ж увечері я повинен знати де вони. Я втратив спокій! Негайно до Пескареніко — дізнатися, побачити, розшукати... Чотири скуді тобі відразу і моє заступництво навіки! Сьогодні ж увечері я повинен знати все. А цей негідник!.. Цей чернець!..

І ось Грізо знов у дорозі. Того самого дня надвечір він зумів роздобути для свого достойного заступника бажані відомості. Ось як це було.

Одна з найбільших утіх нашого життя — це дружба, а одна з утіх дружби та, що є з ким поділитися таємницею. Але друзі поєднані не парами, як ото подружжя; взагалі, у кожного буває більше, ніж один друг,— і отак утворюється вервечка, якій важко знайти кінець. Тому, коли хто робить собі втіху, ділячись із другом своєю таємницею, він саме цим надає останньому змогу зробити й собі самому ту саму втіху. Щоправда, він просить його нічого нікому не казати,— і така умова, якби її дотримувано в найсуворішому розумінні цього слова, безпосередньо урвала б весь потік утішень. Але взагалі практика встановила звичай не передавати таємниці нікому, крім такого самого вірного друга, зв'язавши його тільки тією самою умовою. Отак від одного вірного друга до другого таємниця переходить нескінченною вервечкою, доки досягає вух того або тих, кому найперший співрозмовник заздалегідь поклав собі ніколи її не повідомляти. Однак їй доводилось би залишатися в дорозі досить довго, якби у кожного було тільки двоє друзів — той, хто йому довіряє, і той, кому він у свою чергу повідомляє те, про що обіцяв мовчати. Але ж є особливі везучі люди, у яких друзів сотні; і коли таємниця досягає вух одного з таких везунів, вона поширюється так швидко і так заплутано, що вже годі знайти якісь сліди. Наш автор не міг установити, через скільки уст перейшла таємниця, до якої Грізо було наказано докопатися. Відомо тільки, що добряк, який супроводив наших жінок до Монци, повернувся своїм возом до Пескареніко на одинадцяту годину вечора і, перш ніж дістатися додому, випадково зустрівся з близьким другом, якому й повідав під великим секретом про зроблене добре діло і про все інше; відомо також, що Грізо через дві години зміг уже прибігти в палаццо і повідомити дона Родріго, що Лючія з матір'ю знайшла притулок в одному з монастирів у Монці й що Ренцо пішов далі, прямуючи до Мілана.

Дон Родріго сповнився бурхливою радістю, дізнавшися про розлуку заручених, і відчув, як у ньому знов заворушилася злочинна надія досягти поставленої мети. Більшу частину ночі він розмірковував, як це зробити, і встав раненько з двома намірами: одним — твердим, другим — тільки наміченим. Перший був такий: негайно послати Грізо до Монци, щоб дістав докладніші відомості про Лючію й розвідав, чи не можна спробувати зробити що-небудь. Тож він звелів покликати свого відданого слугу, вручив йому обіцяні чотири скуді, ще раз похвалив за спритність, з якою той заробив їх, і дав йому загодя обміркований наказ.

— Синьйоре...— нерішуче почав був Грізо.

— Що таке? Хіба я висловлююсь неясно?

— Якби ви могли послати когось іншого.

— Як це?

— Найсвітліший синьйоре, я ладен дозволити здерти з себе шкуру за свого хазяїна,— це мій обов'язок,— але я знаю, що ви не захочете надто рано ризикувати життям своїх підданців.

— Ну то що?

— Ваша світлість добре знає, що в мене на шиї не один наказ про арешт, і... Тут я під вашим захистом, тут нас цілий загін; синьйор подеста — друг дому, поліцейські ставляться до мене з поштивістю; і я так само... це, звичайно, не робить мені великої честі, але, щоб жити спокійно... я так само приятелюю з ними. В Мілані ліврею вашої світлості добре знають, а от у Монці... там, навпаки, більше знають мене. І чи відомо вашій світлості,— адже я говорю не просто так,— що той, хто зуміє видати мене властям або принесе мою голову, зробить вигідне діло. Подумайте тільки: сотня скуді готівкою і право на звільнення двох розбійників.