— Чорт забирай! — сказав дон Родріго.— Значить, ти тільки брехливий собака, якому ледве вистачає хоробрості хапати за ноги перехожих з-під воріт,— та й то оглядаючись, чи допомагають інші,— а сам уперед нізащо не кинеться.

— Мені здається, синьйоре, я довів...

— Отже...

— Отже,— рішуче підхопив Грізо, допечений до живого,— отже, прошу вашу світлість вважати, що я не говорив нічого: хоробрість лева, ноги зайця — і я готовий у дорогу хоч зараз.

— А я й не вимагав, щоб ти вирушав один. Візьми з собою двох найкращих... скажімо, Сфреджато і Тірадрітто, вирушай сміливо і будь знову Грізо. Чорт забирай! Три таких молодці, ідуть у своїх справах, то хто, по-твоєму, зосмілиться не пропустити вас? Невже поліцейським у Монці життя набридло настільки, щоб вони так нерозсудливо важили ним за сто скуді? Та й потім... потім, навряд чи в тому краї мене знають настільки мало, щоб звання мого слуги нічого не важило.

Отак трохи присоромивши Грізо, дон Родріго надавав йому потому довгих і докладних настанов. Грізо взяв двох товаришів і вирушив у дорогу з веселим і відважним виглядом, кленучи подумки і Монцу, і укази про арешт, і жінок, і хазяїнові примхи. Він ішов, мов той вовк, який, гнаний голодом, підтягши живота й показуючи всі ребра, аж їх можна полічити, сходить з гір, де немає нічого, крім снігу, обережно перетинає рівнину, знай зупиняється, піднімаючи трохи лапу й помахуючи хвостом,— «задерши писок догори, втягує підозріле повітря»,— чи не долине запах людини або заліза, нашорошує чуйні вуха, водить налитими кров'ю очима, де світиться і жадоба здобичі, й страх перед цькуванням. До речі, ці чудові рядки — якщо хто бажає знати, звідки вони,— узято з однієї ще не надрукованої чортівні про хрестові походи та ломбардців [61] , яка незабаром побачить світ і матиме гучний успіх; я їх навів тому, що вони мені стали у великій пригоді, а джерело я вказую для того, щоб не перебиратися в чужу одежу: коли б ніхто не сприйняв це за хитрість з мого боку й не подумав, ніби я маю братню близькість з автором цієї чортівні, який дозволив мені копатися в його рукописі.

Другий клопіт дона Родріго полягав у тому, щоб знайти той або інший спосіб не дати Ренцо змоги ані зустрітися знову з Лючією, ані повернутися до свого села; і з цією метою він задумав поширити чутки про погрози та підступні заміри, які, дійшовши через якогось друга до Ренцо, відбили б у того всяку хіть вертатися до рідного краю. Проте він думав, що найкраще було б домогтися його вигнання за межі держави, а в цій справі, як йому видавалося, ліпше від усякого насильства йому могло б допомогти правосуддя. Скажімо, можна було б дещо роздути справу в будинку курато, виставивши її як напад, як бунт, і за допомогою вченого юриста переконати подеста, що цей випадок безперечно вимагав наказу про арешт Ренцо. Але він тут же подумав, що йому негоже заводити таку брудну історію, через це вирішив не ламати собі довго голови, а поговорити з доктором Крутієм і натякнути йому про своє бажання. «Чи ж мало указів! — міркував дон Родріго.— І доктор теж не ликом шитий: хоч би яка була моя справа, він зуміє знайти якийсь гачок і підчепити ним цього нікчемного хлопчиська, бо інакше він би не заслужив такого прозвиська».

Та поки він розмірковував про доктора як про чоловіка найздібнішого, щоб прислужитися йому (отак інколи робляться справи на білому світі!), інший чоловік, той, про кого ніхто й не подумав би,— простіше кажучи, сам Ренцо допомагав своєму ворогові так швидко й надійно, як до цього не додумався б і сам доктор Крутій.

Мені не раз доводилося бачити одного милого хлопчика, щоправда, непомірно жвавого, однак, по всьому, здатного згодом стати порядним чоловіком; отож я не раз бачив, як оцей хлопчик, уже надвечір, намагався загнати в захисток свою зграйку морських свинок, яких він випускав удень на волю в садок. Йому хотілося загнати усіх гуртом, але нічого не виходило: одна зі свинок відбивається праворуч, і поки пастушок забігає, щоб загнати її в зграйку, інша, а то часом дві або й три відбиваються ліворуч і розбігаються врізнобіч. Отож, устигнувши навіть трохи розсердитися, хлопчик пристосовується до їхніх звичок і проштовхує досередини спершу тих, які ближче до входу, а відтак уже береться й за інших і заганяє їх, як зуміє, по одній, по дві, по три. Так само й ми змушені поводитися з дійовими особами нашої історії: прилаштувавши Лючію, ми поквапилися до дона Родріго, а зараз мусимо кинути його й вирушити слідом за Ренцо, якого ми вже згубили з очей.

Після гіркої розлуки, про яку ми розповідали, Ренцо прямував із Монци до Мілана а такому настрої, що його всяк легко може собі уявити. Покинути рідну домівку, кинути ремесло і — що найтяжче від усього — чимраз далі відходити від Лючії, плентаючи великою дорогою, не знаючи, де доведеться прихилити голову,— і все через отого мерзотника! Коли Ренцо вертав по думки до всього цього, він запалювався шаленством і пристрасною жадобою помсти, але відразу ж йому згадувалася молитва, яку він проказав разом із добрим ченцем у церкві Пескареніко,— і тоді юнак брав себе в руки; в ньому знов і знов закипало обурення, але, побачивши на стіні розп'яття, він скидав капелюха й зупинявся, щоб, помолитися знову. Так упродовж своєї мандрівки він подумки щонайменше разів двадцять то вбивав, то оживляв дона Родріго.

Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами — брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

— Будьте так ласкаві, синьйоре...

— Чого зволите, молодий чоловіче?

— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

— Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,— повернув листа й мовив: