Побачивши здобич, переможці відразу забули про криваву помсту. Вони посунули до ящиків, почали хапати хліб, а один кинувся до конторки, збив замок, схопив посудину з грошима, повигрібав звідти жменями вміст і, понабивавши кишені, подався геть, щоб потім повернутися й поживитися хлібом, якщо ще залишиться. Натовп розсипався по комірках. Хапали й тягли мішки, вивертали їх назовні; хто ставив мішок між ноги, розв'язував його і, щоб можна було піднести, висипав частину борошна; хто з криком «Стій, постривай!» нахилявся й підставляв фартух, хустку чи капелюха, щоб усипати туди дар божий; один біг до діжі й хапав шмат тіста, який тягся й розповзався врізнобіч; другий, заволодівши ситом, ніс його, високо піднявши над головою. Одні йшли геть, інші тільки приходили: чоловіки, жінки, діти; всюди штовханина, крики та біла курява, що летіла звідусіль, застилаючи все довкола. Натовп на вулиці складався з двох зустрічних течій, які то роз'єднувались, то зливалися знову: одні йшли зі здобиччю, другі поспішали по неї.

Поки відбувались оці спустошення, власники інших міських пекарень теж не могли почуватися спокійно і в безпеці. Проте до жодної з них не збіглося стільки народу, як до першої, отже, особливої загрози погрому не було. В одних хазяї повстигали зібрати підмогу; в інших, де бракувало сили для захисту, йшли на поступки: роздавали хліб біднякам, коли ті починали товпитися біля крамниць, аби тільки вони порозходилися. І люди йшли собі геть, не так тому, що були вдоволені, як через те, що алебардисти й варта, які трималися якнайдалі від тієї страшної пекарні, з'являлися в інших місцях у достатній кількості для того, щоб вселити страх тим нещасним, які бродили купками. Отож безпорядки знай посилювались біля злощасної першої пекарні, бо ті, в кого свербіли руки облагоджувати вигідну справу, бігли туди, де перевага була на боці бунтарів, а безкарність забезпечена.

Такий був стан речей, коли Ренцо, дожувавши врешті свій буханець, ішов по передмістю Східних воріт і, сам того не відаючи, прямував до головного вогнища безпорядків. Він ішов то швидко, то сповільнюючи ходу через стрічний натовп, водночас роззираючись на всі боки й дослухаючись до глухого гомону розмов, щоб зрозуміти бодай щось. І ось дорогою йому випало почути, скажімо, таке:

— Тепер,— кричав один,— виявився нахабний обман тих мерзотників, які заявляли, нібито немає ні хліба, ні борошна, ні зерна. Тепер усе видно, мов на долоні, і їм годі нас дурити далі. Хай живе достаток!

— А я вам кажу — все це ні до чого,— говорив другий,— це однаково, що дірка в воді; буде навіть гірше, коли не поквитатися з ними як належить; хліб вони продаватимуть дешево, зате домішуватимуть туди отрути, щоб перетруїти бідних людей як мух. І так уже кажуть, що нас забагато; в хунті так прямо й заявлено; я вже це знаю напевне, бо сам чув про це від своєї куми, а вона подружка родича кухонного служника одного з цих синьйорів.

Третій з піною на губах знай лаявся, притискуючи шматок носовика до скуйовдженої й закривавленої голови. А дехто з його сусідів, наче щоб утішити його, вторив йому.

— Дорогу, дорогу, синьйори, коли ваша ласка, дозвольте пройти бідному батькові родини, що несе їсти п'ятьом своїм дітям,— так говорив чоловік, який ішов, похитуючись під вагою величезного мішка з борошном; і всяк намагався відступитися, щоб дати йому пройти.

— Як на мене,— говорив пошепки один своєму співрозмовникові,— то я дам драла. Я чоловік бувалий і знаю, чим починаються й кінчаються такі справи. Ці дурні, які зараз так галасують, завтра або післязавтра сидітимуть по домівках, дрижачи від страху. Я вже бачив декотрих синьйорів, які вештаються, прикидаючись дурниками, а насправді все примічають, хто та що. А потім, коли все скінчиться, підіб'ють підсумок і візьмуться за кого належить.

— Хто підтримує пекарів,— кричав дзвінкий голос, привернувши увагу Ренцо,— так це завідувач продовольством.

— Усі вони негідники,— мовив хтось поблизу.

— Само собою, але він усьому голова,— відказав перший.

Завідувач продовольством, якого щороку вибирав губернатор з-посеред шести нобілів, запропонованих радою декуріонів, був головою цієї ради і Трибуналу продовольства. Цей трибунал, із дванадцяти членів, також нобілів, на додаток до інших обов'язків, відав головним чином продовольством. Той, хто посідав цей пост у голодні й непевні часи, неминуче мав здобути славу винуватця всіх нещасть, якщо тільки він не діяв, як Феррер, що було поза його можливостями, навіть якби він і додумався до цього.

— Лиходії! — вигукував іще один.— Чи ж можна чинити безсовісніше? Бач, до чого дійшли! Кажуть, що великий канцлер — дід, який зовсім здитинів; хочуть підірвати довіру до нього, щоб порядкувати самим. Спорудити б велику клітку та посадовити їх туди, і нехай харчуються викою та плевелами, як вони хотіли примусити нас.

— Дорого обійшовся нам цей хліб! — квапливо говорив якийсь чоловік.— Каміняччя — ось що сипалося градом! Скільки ребер переламано в тому натовпі! Не знаю, як уже й додому дістатися.

Слухаючи отакі речі — не можу сказати, чи вони чогось навчили його, а чи тільки приголомшили — і дістаючи звідусіль штурхани, Ренцо врешті підійшов до пекарні. Натовп уже порідшав, тож він міг роздивитися страшну картину нещодавнього погрому. Стіни ушкоджено камінням та цеглинами, тиньк повідвалювано, вікна позривано з завіс, двері повисаджувано.

«Недобре це діло,— подумав про себе Ренцо.— Якщо вони отак погромлять усі пекарні, то де тоді пектимуть хліб? По колодязях, чи що?»

Час від часу з крамниці хто-небудь виходив, несучи шматок ящика від місилки, лаву, корзину, рахункову книгу, одно слово, щось із начиння цієї злощасної пекарні, і з голосним криком: «Дорогу! Дорогу!» — проходив через натовп. Усі прямували в один бік і, очевидно, до певного місця.