Бракувало тільки іскри, поштовху, заклику, щоб перетворити слова на дії,— та довго чекати не довелося. Удосвіта з пекарень почали виходити хлопці з корзинами, повними хліба, який вони розносили постійним замовникам. Поява першого з цих злощасних хлопчаків серед тісного гурту людей-нагадала падіння ракети в пороховий склад. «Осьде він, хліб!» — заволав у один голос натовп. «Атож, для тиранів, що купаються в достатку! А нас хочуть поморити голодом!» Із цими словами хтось підійшов до хлопчика, схопивши рукою за край корзини і смикнувши її, сказав: «А дай-но подивитися!» Хлопчик почервонів, потім зблід, затремтів, спробував вимовити: «Відпустіть мене лишень»,— але слова завмерли в нього на устах. Він опустив руки, квапливо намагаючись вивільнити їх з ременів. «Скидай корзину!» — залунало довкола. Безліч рук водночас схопили її, стягли й кинули додолу. Полотняна шматина, що прикривала корзину, промайнула в повітрі. Теплі струмені повітря поширились довкола. «Ми теж християни, нам теж потрібен хліб»,— сказав перший, беручи круглий буханець і, показавши його натовпові, відкусив шматок. До корзини звідусіль потяглися руки, хліб замелькав у повітрі. Не встигли озирнутися — як корзина вже була порожня. Ті, кому нічого не дісталося, з заздрістю дивилися на чуже везіння; натхненні легкою здобиччю, люди кинулись шукати інші корзини; ті, які потрапляли на очі, миттю спустошувались. Не було жодної потреби нападати на носіїв хліба: ті з них, хто на своє лихо вже вийшов з пекарні, відчувши загрозу, самі ставили додолу свою ношу — і її одразу обсідали з усіх боків. До того ж тих, хто спіймав облизня, зоставалося набагато більше, та й ті, кому вже вдалось поживитися, не вдовольнялися таким малим роздобутком, а в натовп тим часом позатесувались і такі, чиєю метою було якомога збільшувати безлад.

— До пекарні, до пекарні! — раптом гукнув хтось.

На вулиці за назвою Корсіа-ді-Серві була (та й досі є) пекарня, що зберегла свою колишню назву, яка на тосканському діалекті означає «Пекарня на милицях», а на міланському складається з таких незвичайних, диких, варварських слів, що їх годі передати навіть нашою абеткою. Сюди й посунув народ. У хлібній крамниці в цей час саме допитували хлопчика, який повернувся без корзини. Розгублений і розпатланий, він, затинаючись, розповідав свою сумну пригоду, аж враз почувся тупіт і водночас грізне завивання; шум чимдалі наростав і наближався.

— Замикай, замикай мерщій!

Один кинувся кликати на допомогу капітана поліції, інші квапливо зачинили крамницю й загородили двері зсередини. На вулиці почав збиратися натовп, залунали крики:

— Хліба, хліба! Відімкніть!

Через кілька хвилин появився капітан поліції в супроводі загону алебардистів.

— Дорогу, хлоп'ята, дорогу! Розходьтеся по домівках! Дайте пройти капітанові поліції! — кричали алебардисти.

Люди, які ще не збилися в тісний натовп, трохи розступилися, й загін зміг дістатися до дверей крамниці, де й вишикувався, хоч і не зовсім у належному порядку.

— Хлоп'ята,— закликав капітан поліції,— що ви тут робите? Розходьтеся по домівках. Де ж ваш страх божий? А що скаже суверен, наш король? Ми вам зла не бажаємо, тільки розходьтеся добром по домівках. І якого дідька принесло вас усіх сюди? Нічого в цьому немає хорошого ні для душі, ні для тіла. По домівках, по домівках!

Якби ті, хто бачив обличчя промовця і чув його слова, навіть захотіли послухатися, то скажіть, будьте ласкаві, як би вони змогли це зробити, коли на них натискали задні, а тих у свою чергу також тіснили інші, ніби хвилі, що набігали одна на одну,— і отак аж до самісінького хвоста натовпу, який усе збільшувався. Капітан дихав через силу.

— Здайте їх назад, дайте мені звести дух,— сказав він алебардистам,— тільки нікого не чіпайте. Як би це нам зайти до крамниці? Ану, постукайте, але не давайте їм лізти вперед.

— Здай назад! Здай назад! — закричали алебардисти, кидаючись усі гуртом на передніх і штовхаючи їх держаками алебард. Ті загорлали, почали відступати назад, навалюючись спинами на задніх, упираючись ліктями їм в животи, наступаючи на ноги. Почалась штовханина, тиснява, тож ті, хто потрапив у гущу, не знали, як їм і вибратися. Тим часом біля самих дверей зробилося дещо просторіше. Капітан поліції й далі настійливо стукав і горлав, щоб його впустили. Ті, що були всередині, виглянувши в вікна, бігцем кинулися вниз сходами й відімкнули двері. Капітан зайшов і покликав за собою алебардистів, які один за одним попротискувалися вперед, причім останнім довелося алебардами стримувати натовп, що напирав. Коли всі ввійшли, двері знов замкнули й загородили зсередини. Капітан вибіг сходами нагору й вихилився з вікна. Ну й мурашник!

— Хлоп'ята! — гукнув він; багато голів задерлося вгору.— Хлоп'ята, розходьтеся по домівках! Хто відразу ж піде додому, тому нічого не буде!

— Хліба! Хліба! Відімкніть! Відімкніть-бо! — ці слова чітко вирізнялись у страшному реві, яким відповідав натовп.

— Заспокойтеся, хлоп'ята! Схаменіться, поки ще не пізно. Йдіть геть звідси, розходьтеся по домівках. Хліб ви одержите, тільки ж негоже так чинити. Агей, ви, агей, що то ви там робите? Навіщо чіпаєте двері? Адже я бачу. Ану, перестаньте! Глядіть мені! Це ж справжній злочин! Ось я зараз зійду вниз! Агей, ви там, киньте залізяку, геть руки! Яка ганьба! Вас, міланців, скрізь вважають добрягами. Послухайте, ви ж завжди були славними хло... От сволота!

Таку раптову зміну стилю викликав камінь, кинутий одним із цих добряг, що влучив капітанові поліції просто в лоб, якраз у лівий горб його метафізичної глибокодумності [65] . «Сволота! Сволота!» — горлав він далі, блискавично замикаючи вікно й ховаючись. Та хоч би він кричав, поки й захрип, усе було намарне: і його прохання, і лайка тонули в бурі зойків, що долинали знизу. А там посувалось далі те, що він зміг побачити: люди наполегливо працювали каменями й усякими залізними речами напохваті — працювали над дверима, що їх силкувалися висадити, та над вікнами, де намагалися позламувати грати. І справа посувалася досить успішно.

Тим часом господарі та підмайстри пекарні, позасідавши біля вікон горішніх поверхів із купами каміння (певно, понавивертали з бруківки в дворі), криками й жестами хотіли змусити стовплених унизу кинути свій задум; вони погрожували камінням і кричали, що теж візьмуться за нього. Бачачи, що все даремно, вони й справді стали жбурляти каміння і добре влучали, адже тиснява була така, що, як ото кажуть, і яблуку ніде було впасти.

— Ох ви ж, негідники, шахраї! То ось який хліб ви даєте біднякам! Чорти! Ой-ой! Начувайтеся! — долинало знизу. Багато хто постраждав; двох хлопчаків задушено на смерть. Лють додала сили натовпові; двері було висаджено, грати вивернуто, і людський потік ринув через усі отвори досередини. Бачачи, що непереливки, обложені кинулися на горище; капітан, алебардисти та дехто з мешканців будинку поховались по різних закутках; інші, повибиравшись через слухові вікна, лазили по дахах, мов коти.