— Звісно, синьйори, хліба й правосуддя! До замку, до в'язниці, під мій нагляд! Дякую, дякую, дуже дякую! Ні, ні, не втече! Por ablandarlos [76] . Цілком справедливо, розберемося, побачимо... І я бажаю вам добра, синьйори. Якнайсуворіша покара! Esto lo digo por su bien [77] . Справедлива такса, чесна мета і покарання винуватців. Прошу, відступіться вбік! Так, так, я чесний чоловік, друг народу. Він буде покараний, зрозуміло, він негідник, лиходій! Perdone, usted... [78] Йому буде непереливки, так, непереливки... si es culpable [79] . Так, так! Ми їх провчимо, цих пекарів! Хай живе король, хай живуть добрі міланці, найвірніші його підданці! Буде йому непереливки, ой буде! Animo: estamos ya casi fuera [80] .

І справді, вони вже перетнули найбільше скупчення народу і мали от-от зовсім видобутися на вільний простір. Тут Феррер дав деякий передих своїм легеням, забачивши підмогу — тих самих іспанських солдатів, які, однак, простояли не зовсім марно, бо при підтримці й під керівництвом декотрих громадян допомогли відрядити з миром по домівках певну кількість народу й забезпечити вільний проїзд кареті, коли вона вже виїжджала з юрби. При наближенні карети вони вишикувалися у шеренгу, зробили «на караул» великому канцлерові, який і тут розкланявся праворуч і ліворуч, а офіцерові, що поспішив до нього, віддаючи честь, сказав, супроводжуючи свої слова виразним жестом: «Beso a usted las manos» [81] . Ці слова офіцер-розтлумачив у тому розумінні, яке вони мали й насправді, а саме: ви мені неабияк допомогли! У відповідь офіцер іще раз віддав честь і знизав плечима. Це була саме підхожа мить сказати: «Cedant arma togae» [82] ,— але Феррерові було не до цитат, та й, зрештою, навіщо кидати слова на вітер, якщо офіцер не розумів латини.

Повернулася колишня хоробрість і до Педро, коли він проїжджав між двома шеренгами найманців, між мушкетами, так шанобливо взятими на караул. Він зовсім оговтався від попередньої розгубленості, згадав, хто він такий та кого везе, став без подальших церемоній покрикувати на натовп, тепер настільки поріділий, що з ним уже можна було обходитися в такий спосіб, і, поганяючи коней, швидко їхав у бік замку.

— Lev'antese, lev'antese, est'amos ya fuera [83] , — сказав Феррер завідувачеві; той, почувши ці слова, заспокоєний тим, що крики припинились і карета їхала повним ходом, розігнувся, розправив занімілі кінцівки, підвівся і, дещо отямившися, почав красно дякувати своєму рятівникові. А канцлер, висловивши завідувачеві своє співчуття з приводу нещодавньої небезпеки та радість з приводу позбавлення від неї, вигукнув, ляснувши себе долонею по лисій голові:

— Qu'e dir'a de esto su excelencia? [84] Він і так уже в поганому настрої через оте кляте Казале, яке ніяк не хоче здаватися. Qu'e dir'a el conde duque [85] , що дрижить від страху, тільки-но листочок на дереві зашелестить дужче, ніж звичайно? Qu'e dir'a el rey nuestro se~nor [86] , який неодмінно бодай щось та дізнається про це стовпотворіння? Та й чи ж це кінець? Dios lo sabe... [87]

— Ой! Як на мене, то я більше не хочу втручатися в цю справу,— сказав завідувач,— я умиваю руки, здаю вам, ваша ясновельможність, свою посаду і йду жити в печеру, куди-небудь у гори, житиму якнайдалі від цих тварюк.

— Usted [88] зробить те, що вимагатиме від нас el servicio de su magestad [89] ,— з гідністю відказав великий канцлер.

— Його величність не побажає моєї смерті,— заперечив завідувач.— До печери, до печери, чимдалі б від них!

Як здійснився потім оцей його намір,— про це наш автор замовчує. Провівши бідолаху до замку, він більше про нього не згадує.

Натовп, зоставшися позаду, почав рідшати, розтікаючись праворуч і ліворуч різними вулицями. Хто йшов додому — зайнятися врешті й своїми справами; хто виходив за місто — трошки подихати на просторі після стількох годин у тисняві; а хто шукав приятелів, щоб потеревенити про гучні події цього дня. Те саме відбувалося й на протилежному кінці вулиці, де натовп уже порідшав настільки, що згаданий загін іспанців міг пересуватися, не зустрічаючи опору, й невдовзі вишикувався біля будинку завідувача. Неподалік усе ще стояли тісним гуртком, так би мовити, покидьки бунту — ватага негідників, невдоволених порівняно мирним і невдалим закінченням такого грандіозного задуму; одні бурчали, другі лаялись, треті радились і прикидали, чи не можна вдатися ще до чогось; задля спроби вони підходили до злощасних дверей, знов міцно зачинених ізсередини, торгали й штовхали їх. При появі загону всі вони,— хто швиденько, а хто й не кваплячись, ніби просто цікаві,— постаралися відійти на другий бік вулиці, поступившись полем дії солдатам, які й зайняли його, вишикувавшись для охорони будинку та всієї вулиці.

Однак по всіх довколишніх вулицях і далі товпилися люди, і тільки-но сходились докупи два-три чоловіки, як відразу біля них зупинялися ще троє-четверо, а то й цілий десяток. Тут хтось відокремлювався від гуртка, там сунула ціла група — ніби розірвані хмарки, що несуться після бурі по небесній блакиті, тож дехто, подивившися на них, міг сказати: «Ти диви, а воно ще не зовсім вляглося». Подумайте тільки, які пішли балачки! Хто з запалом розповідав про всякі випадки, що їх свідком він був; хто описував свої власні діяння; хто радів із щасливого закінчення й вихваляв Феррера, пророкуючи великі покари завідувачеві; хто саркастично кидав: «Не турбуйтеся, його не вб'ють: вовк вовчого м'яса не їсть»; хто бурчав іще злісніше, що, мовляв, до справи взялися не так, як слід, що все це — обман, і просто безумство зчинити такий шум, а потім дозволити отак пошити себе в дурні.

Тим часом сонце сіло, всі речі прибрали одного й того ж кольору і багато людей, потомлених пережитим днем, не маючи більше бажання теревенити поночі, стали розходитися по домівках. Наш юнак, який допомагав кареті посуватися, поки в цьому була потреба, і ніби з тріумфом пробрався слідом за нею між шеренгами солдатів, зрадів, побачивши, що карета покотила вільно й опинилась поза всякою небезпекою. Він пройшов трохи крізь юрбу й вибрався з неї на першому ж повороті, щоб і собі вільно дихнути на просторі. Ступивши кілька кроків, схвильований такою розмаїтістю почувань і образів, таких несподіваних і неясних, він відчув велику потребу попоїсти та перепочити і став поглядати на обидва боки вулиці, шукаючи очима вивіску якого-небудь шинку, бо йти до монастиря капуцинів однаково було вже запізно. Крокуючи отак із задертою головою, він підійшов до якогось гурту. Прислухавшись, він зрозумів, що йшло обговорення пропозицій та планів на завтрашній день. Трошки послухавши, він не міг утриматися, щоб не висловити своєї думки: йому здавалося, що для чоловіка, який брав таку діяльну участь у подіях, не соромно внести й свою пропозицію. Все бачене ним упродовж дня переконало його, що віднині для успішного здійснення якоїсь справи досить здобути співчуття тих, хто розгулює по вулицях.