І цього разу Ренцо потроху привернув до себе увагу присутніх, і знов аудиторія схвалила його.

— Що ж мені робити? — сказав хазяїн, дивлячись на незнайомця.

— Годі, чого ти! — закричав багато хто з компанії.— Хлопець каже слушно, це все самі тільки утиски, пастки, тяганина, тепер же закон інший, новий закон.

Серед цих криків незнайомець, з докором поглянувши на хазяїна, сказав:

— Дайте йому вибалакатись, не зчиняйте скандалу.

— Я виконав свій обов'язок,— мовив хазяїн уголос, а подумки: «Тепер до мене годі прискіпатися». Потім забрав папір, перо, чорнильницю, указ і порожню пляшку, щоб передати її служникові.

— Принеси лишень того самого винця,— сказав Ренцо.— На мою думку, воно цілком пристойне, ми його вкладемо разом з першим і не станемо питати ім'я, прізвище, якого походження, та в яких справах, та чи надовго сюди...

— Того самого,— наказав хазяїн служникові, віддав йому пляшку й знов умостився біля вогнища. «То, виходить, заєць! — думав він, знову виводячи візерунки на попелі.— І в які руки потрапив! Осел! Коли хочеш топитися, топись! Але хазяїнові «Місяця вповні» нема чого розплачуватися за твої дурощі».

Ренцо подякував проводиреві та іншим, що стали на його бік.

— Дорогі друзі,— сказав він,— тепер я справді бачу, що чесні люди простягають один одному руки й підтримують своїх.

А тоді, піднявши праву руку високо над столом і знов прибравши постави проповідника, він вигукнув:

— Зверніть увагу, що всі правителі світу цього всюди лізуть із папером, пером та чорнильницею. Вічно ці кляті пера в руках! Яка ж бо велика пристрасть у цих панів діяти пером!

— Агей, добрий чоловіче з села! Бажаєте знати, яка тут причина? — спитав сміючись один із гравців, що саме вигравав.

— Цікаво! Послухаємо...— відповів Ренцо.

— А причина ось яка,— відповів той,— це якраз усе ті пани, що жеруть гусей. Але ж пера залишаються, і цих пер стільки, аж подіти нема куди.

Всі зареготали, крім його партнера, який програвав.

— Ти ба,— зауважив Ренцо,— таж він поет! Бачу, що й тут є поети; на них тепер скрізь великий урожай. Я теж маю трохи цього хисту й часом кажу потішні речі... але тільки коли справи йдуть гаразд.

Щоб зрозуміти цей смішний жарт Ренцо, треба знати, що в міланського простолюду слово «поети» не викликає, як у всіх освічених людей, уявлення про вище обдаровання, про жителя Пінду [93] , про вихованця муз; для них поет — це не такий, як усі, а дивакуватий чоловік, дотепник, що в своїй мові та вчинках скорше потішний, аніж розважливий. Оцей невдаха поет з простолюду дуже свавільно послуговується словами й подеколи називає ними зовсім не ті речі. Бо ж інакше скажіть мені, що є спільне між поетом і диваком?

— А от справжню причину скажу вам я,— докинув Ренцо.— Річ, бачте, в тім, що те перо — в їхніх руках, тому слова, сказані ними самими, вилітають і щезають, а до слів, які скаже горопаха, уважно прислухаються, мерщій ловлять і оцим-таки пером закріплюють на папері, щоб потім у свій час і в належному місці скористатися з них. Мають вони про запас і інші хитрощі, коли хочуть залякати горопаху, який освіти не дістав, але має трошки ось тут... та ви розумієте, про що я кажу...— І Ренцо, щоб його зрозуміли, багатозначно постукав себе по лобі вказівним пальцем.— Отож, коли вони помічають, що чоловік починає розбиратися в плутанині, то відразу підкидають якесь слівце латиною, щоб збити його з пантелику й щоб він відразу загубив ниточку. Досить! Час би вже викинути латину з ужитку! Досі поки що все зроблено,— послуговуючись мовою простолюду,— без паперу, пера та чорнила, а завтра, коли народ зуміє впоратися з усім, буде зроблено ще більше,— і нікого й пальцем не зачеплять. І все буде згідно з законом.

Тим часом декотрі з компанії знов почали грати, дехто допався до їжі, інші кричали; люди виходили й заходили. Хазяїн пильно стежив за всіма. А втім, усе це не має ніякого стосунку до нашої історії. Незнайомий проводир усе ще сидів за столом; у нього ніби й не було тут жодних справ, однак він не хотів іти, не поговоривши з Ренцо віч-на-віч. Звернувшись до юнака, він знов завів розмову про хліб і після кількох фраз, подібних до тих, що були у всіх на устах, почав викладати свій власний проект.

— Ото коли б я порядкував усім, то знайшов би спосіб, як улаштувати справи справедливо.

— А що б же ви зробили? — спитав Ренцо, вп'явшися в нього очима, що блищали дужче, ніж звичайно, й навіть розкривши рота, щоб слухати уважніше.

— Що б я зробив? — перепитав той.— Я зробив би так, щоб хліба вистачило всім — і бідним, і багатим.

— Ага! Оце добре! — мовив Ренцо.

— Послухайте. Я зробив би ось як: встановив би правильну мету, доступну для всіх. А потім став би розподіляти хліб за кількістю їдців. Бо ж є такі зажерливі та жадібні, що ладні все загарбати собі,— отож вони все й розхапують. А бідним людям хліба не вистачає. Отже, хліб треба розподіляти. Як же це зробити? А ось як: кожній родині видати картку, записати там число їдців, щоб з нею ходили до пекаря по хліб. Скажімо, мені повинні видати таку картку: Амброджо Фузелла, за фахом шпажний майстер, з дружиною й чотирма дітьми,— всі досить дорослі, коли вже їдять хліб (а це дуже важливо!),— видавати стільки-то хліба, платити стільки-то сольдо. Але щоб усе було справедливо — завжди за числом їдців. Вам, скажімо, мали б видати таку картку..., Як вас звуть?

— Лоренцо Трамальїно,— відповів Ренцо: захопившись проектом, він не звернув уваги на те, що останній було побудовано якраз на папері, пері та чорнилі і що для його здійснення треба насамперед переписати геть усіх.

— Чудово,— сказав незнайомець,— а у вас є жінка й діти?

— Та я був збирався... дітей немає... і ще рано, а от жінка... звісно, якби все в світі йшло як належить... .

— А-а, то ви одинак! Отже, потерпіть, вам раціон менший.

— Це справедливо; але якщо скоро, як я сподіваюсь, з божою поміччю... Ну, гаразд. А якщо в мене з'явиться дружина?