Тепер, після ситного сніданку й після того, як проблему добування вогню було розв'язано, Джеймі знову став сам собою. Якби не біль у коліні, він би ладен був уже, мабуть, втішатися їхньою пригодою.

— Послухай, Авасіне, — раптом сказав він. — Я от про що думаю: я-то ще ходити не можу, бо нога болить, але ти міг би пройти берегом проти води назустріч чіпевеям, які припливуть сюди шукати нас. Так воно було б надійніше. Бо інакше вони можуть і не доплисти до цього місця.

Авасін кивнув на знак згоди.

— Маєш рацію, — відповів він. — І якби я вирушив оце зараз, то надвечір дістався б до того кінця озера. Але, — тут він зробив паузу, а потім промовив уже невпевненим голосом, — але тоді мені довелося б, либонь, заночувати десь там.

— Що ж, у такому разі візьми з собою рушницю, — сказав Джеймі. — Але твої побоювання цілком даремні. Ти не здибаєш жодного ескімоса.

Незабаром Авасін вирушив у дорогу, і Джеймі зразу ж охопило почуття страшної самотності. Коли він дивився на зблякле небо, на дивний довколишній краєвид — нескінченні хвилі горбів — йому здавалося, що він опинився на якійсь незнайомій планеті, де, крім нього, немає жодної людської істоти. День стояв теплий, але Джеймі не міг стримати дрож, коли оглядав це царство каміння й моху. Зціпивши зуби, він примусив себе не думати більше про самотність. Щоб зайняти чимось думки, він якийсь час сортував і чистив речі, що вціліли в розбитому каное. А потім, глянувши вбік, побачив, що, зрештою, в нього є й товариство. Двоє рогатих жайворонків сіли неподалік, сподіваючись поживитися, і тепер безстрашно стрибали майже в нього під руками. Дивлячись на них, Джеймі відчув, що почуття самотності остаточно залишило його, і в думці подякував за це маленьким пташкам.

Він утретє розпалював вогонь, дмухаючи на жаринки, що зосталися після попереднього багаття, коли на обрії з'явилася маленька постать Авасіна. Індіянин щодуху біг до нього. Відстань між ними швидко скорочувалася, але Авасін не вповільнював бігу. Коли Джеймі розгледів нарешті вираз приятелевого обличчя, серце йому наче обірвалося в грудях. Авасіна гнав сюди жах!

— Ти знайшов їх? — стривожено вигукнув Джеймі.

Авасін у відповідь замахав рукою; цей жест мав означати: «Нишкни!» Засапаний, ледве переводячи дух, він підбіг нарешті до Джеймі, зразу ж стрибнув на багаття й почав розкидати й затоптувати дорогоцінні жаринки. Лише по тому, як не залишилося бодай тоненької цівки диму, він нарешті заговорив — радше захекано видихнув:

— Ескімоси! Три повних човни — там, на озері, — нам треба сховатись!

Авасінів страх одразу ж передався Джеймі. Серце йому злякано закалатало — і не тільки тому, що він боявся ескімосів, але й через те, що відразу збагнув, які наслідки матиме для них ця зустріч.

— Ну, ми пропали! — вигукнув він. — Чіпевеї тепер нізащо не насміляться шукати нас тут!

Він наче до місця прикипів, паралізований цією жахливою думкою.

Авасін, який уже гарячково спаковував речі, кинув йому:

— Цим зараз голову не суши. Нам треба сховатись, і якнайшвидше! Ходім до Кам'яниці — ескімоси, напевне, бояться її. Гайда!

За кілька хвилин всі їхні речі були згорнені в ковдри. Авасін кинув клунок на плечі й рушив геть, а Джеймі пошкутильгав слідом, спираючись на уламок весла.

Вони просувалися надзвичайно повільно. Через кожні кілька кроків біль у нозі ставав нестерпним, і Джеймі доводилося відпочивати. Хоча від їхньої мети їх відділяла всього лиш миля, вже завечоріло, коли вони видибали положистим схилом на гору й зупинились під масивним чорним муром Великої Кам'яниці.

Стомлені, голодні й налякані, хлопці в ту мить не почували ніякої цікавості до таємничої будівлі, що, власне, стала причиною їхнього нещастя. Вони лягли, загорнулись у ковдри й поринули в неспокійний сон.

А тим часом побоювання Джеймі щодо того, що чіпевеї не наважаться шукати їх тут, цілком справдилося.

Повернувшись пізно ввечері до стоянки й побачивши, що хлопців там немає, Етцанні й Теліє-квазі стривожилися й злякались. Але наступного ранку, коли вони знайшли знак на піску, тривога поступилася місцем гніву.

— Вони попливли за водою! — сердито скрикнув Етцанні, розглядаючи малюнок. — Видно, їм відібрало розум!

Але Деніказі доручив їм доглядати хлопців, і тому індіянам довелося хіть-не-хіть вирушити слідом за ними. Вони спустили на воду своє каное й відчалили.

— Ну, якщо ми їх наздоженемо, я їм усиплю! — похмуро пообіцяв Етцанні.

— А якщо ми їх не наздоженемо, то ескімоси проллють свіжу кров, — додав Теліє-квазі.

Просуваючись повільно й надзвичайно обережно, вони після цілоденної подорожі дісталися тільки до того місця, де хлопці поласували крехом. Там вони стали на ніч. Вогнища чіпевеї не розпалювали і всю ніч просиділи, не склеплюючи очей, тримаючи рушниці із зведеними курками на колінах. В пам'яті їхній живі були перекази про нескінченні війни з ескімосами, про засідки й досвітні напади — тим-то не дивно, що над ранок їм уже зуб на зуб не попадав од страху.

Їм довелося зібрати всю свою мужність, аби вирушити далі за течією, та все ж вони попливли вперед. Над полудень вони в'їхали в лабіринт проток між острівцями і нарешті, зробивши останній поворот, побачили видовжене озеро, що переходило в страшні пороги неподалік од Кам'яниці.

Індіяни тільки раз глянули на те озеро — цього одного-єдиного погляду їм було досить…

Пойняті панікою, вони розвернули своє каное назад і так налягли на весла, що воно аж стрибнуло проти води — бо чіпевеї побачили три вузькі ескімоські каяки, що саме відчалювали од берега десь за милю попереду.