Все, що було далі, він сприйняв немов крізь сон: чиїсь дужі руки підхопили його, втягли в шлюпку, хтось розтирав йому груди, хтось укутував і вливав у рот рідину, що теплом розливалася йому по тілу.

Сеня збожеволів би від радості, коли б зрозумів, чиї теплі губи торкнулися його чола, коли б знав, чиї руки розминають, масажують його затверділі м'язи.

Він поринув у щасливе забуття і не бачив, як шлюпка, обігнувши дві скелі, що стирчали з води, пройшла під склепіння звивистої печери, освітленої вглибині голубуватим сяйвом.

Кость Чупчуренко прийшов до пам'яті вже не на катері, а в сирій камері. Голова розвалювалася від болю, горло стискала нудота. Він важко розплющив очі і побачив над собою змучене вусате обличчя боцмана. Старий стояв навколішки і з батьківською дбайливістю змивав з його обличчя кров.

— Пити! — попросив Кость.

— Ну, слава богу, ожив, — зрадів Кльоцко. — Зараз, Костику, я тобі свіжої водички роздобуду.

Боцман вихлюпнув те, що було в черепку, на камінну підлогу, пройшов у куток до іржавої труби, що виходила з землі і піднімалася десь за низьку відсирілу стелю, і витяг крихітний дерев'яний чопик. З труби з шипінням вирвався струмочок води.

— Сам цвяхом пробивав, — сказав Кльоцко. — Нам же ні пити, ні їсти не дають. Цілу ніч мене очкастий мучив. Під ніс нашатирний спирт тикав. Скажи та скажи йому, як це ми в морі на баркасі опинилися. А я прикидаюся, що язиком повернути не можу, очі заплющую і навзнак падаю. Так і не сказав ні слова. Тебе не чіпали: зовсім ти нікудишній був. Сьогодні, видно, знову допитувати почнуть. Як у тебе з терпінням, Костю, витримаєш?

— Не знаю, мене ще ніхто не бив і не катував, тільки з хлопцями бився, але це — дурниця… Савелію Тихоновичу, а що як ми… я в книжці читав, зовсім не боляче… якщо вени переріжемо собі? Кров сама витече, ніби заснемо… І мучити нас фашисти не будуть.

Боцман насупився.

— Не загартувало тебе ще море, — з докором кинув він. — Витримати ми повинні, своїм характером вразити гітлерівців.

Кльоцко випростався. Очі його засяяли якимось внутрішнім світлом, яке зробило натхненним огрубіле від сонця й вітру обличчя боцмана. Кость помітив, що ґудзики на мічманському кітелі сяють по-святковому, штани почищені, черевики виблискують глянцем. Старий навіть в неволі зумів причепуритися і зберіг вигляд акуратного, підтягнутого моряка.

На хворостинках, увіткнутих поміж грати вікна, просихав бинт.

«Це він для мене виправ», зрозумів Кость, і йому стало соромно за свої недавні думки.

— Савелію Тихоновичу, я дурниці говорив… голова в мене страшенно болить. Я витерплю. Краще язик зубами перекушу, але змовчу.

Кость обіперся на здорову руку, намагаючись встати. Мічман підхопив його, допоміг зручніше сісти і обняв.

— Любий ти мій Костику, — зворушено промовив він. — Ми з тобою розкрити рота не побоїмося, скажемо їм, катюгам, усе, що захочемо. Може, подивляться вони на нас і зрозуміють: «Марна річ, мовляв, отаких мучити», і одразу на розстріл поведуть. Ти співати можеш?

— Можу.

— От і гаразд. Піднімемо ми з тобою голови і заспіваємо: «Раскинулось море широко…» Радянські люди нас почують, чайки крильми, мов хусточками, помахають, море вщухне. Потім нову пісню про пас люди складуть, як не боялися смерті два чорноморці… На кораблі довідаються, приспустять прапори і урочистий залп дадуть. А зараз — бадьорись, Костю! Я тебе свіженьким бинтом обмотаю і тільняшку зашию. Хай позаздрять нашій виправці!

Восьмьоркіна з Чижеєвим, після розтирання і добрячої порції спирту, огорнув такий міцний сон, що не лише вночі, але й вранці друзів не можна було добудитися.

Моряків повертали, піднімали, трясли, промивали їм роз'їдені сіллю рани, змазували йодом, а вони все не прокидалися.

На голові у Восьмьоркіна Ніна побачила досить глибоку рану. Довелося їй самій вистригти й вибрити місце навколо рани, підготовити його до накладання шва. Інший би миттю прокинувся від болю, а Восьмьоркін лише пробурмотів крізь сон; «Ану, не грайся, стукну», і очей не розплющив.

Побоюючись, що могутній моряк під час накладання шва прокинеться і забуянить, Ніна посадила на його розкинуті руки з лівого боку свого батька, з правого — височезного і худого, мов жердина, бороданя Миколу Дементійовича Калузького.

Як тільки дівчина розпочала операцію, Восьмьоркін справді заворушився і замалим не підняв на витягнутій руці Калузького, але той своєчасно встиг учепитися за стіл із кам'яних брил, і все скінчилося добре. Голову Восьмьоркіну обережно забинтували, і він продовжував спати.