Обережно підійшовши до шлюпки і освітивши її, вони побачили двох непритомних чоловіків і дванадцятирічного хлопчика.

Змучений плаванням хлопчик сказав, що його звуть Вітя, що вони разом з батьком і дядьком хотіли добратися на моторці до Новоросійська, але в морі їх наздогнав літак, пробив із кулемета мотор, поранив у живіт і в груди батька, а дядькові пробив руку.

— З яких місць тікаєте? — запитав Тремихач.

— Із Севастополя. Ми жили за Артилерійською бухтою. Наш будинок розбила бомба.

— Як це із Севастополя? — недовірливо перепитай Тремихач.

— Чесне піонерське, — запевнив хлопчина. — Дядько свої папери й прилади не хотів лишити фашистам. Ось тут уся лабораторія, — і він показав на кілька ящиків на носі шлюпки, прикритих брезентом.

Перетягши поранених на катер, Віктор Михайлович з документів установив, що вони рідні брати: молодшого наукового працівника Севастопольської метеорологічної станції звали Федором Дементійовичем Калузьким, а старшого, зарослого білявою і щетинистою бородою, довготелесого інженера сімферопольської контори «Вибухпрому», — Миколою Дементійовичем.

Вітин батько весь час був непритомний, а його брат, після перев'язки та доброго ковтка вина, розплющив очі.

— Хто ви? — запитав він здивовано.

Тремихач назвав себе.

— В Севастополь не йдіть, — застеріг поранений. — Наші війська позавчора покинули місто.

— Куди ж тепер діватися? — сказав Тремихач. — Незабаром світанок. Севастополь був останньою надією…

— Біля мису Фіолент зручна печера… В ній навіть морські мисливці ховалися, — промовив Калузький. — Думаю, німці її ще не зайняли.

Взявши шлюпку на буксир, Тремихач повів катер до мису Фіолент. Здалека було видно Севастополь у вогні та його осиротілі, затягнуті димом бухти. Від споглядання цієї картини сльози застилали очі.

Втікачі цілий день стояли в сирій і напівтемній печері мису Фіолент. З боку Херсонеського маяка доносились розкотисті вибухи і часті постріли. Там ще тривали бої з моряками, які засіли на суші.

Почали радитися, куди ж вирушати далі. Пального було не більше як на три-чотири години. Про перехід на Кавказ нічого було й думати.

Новий знайомий — довгов'язий інженер Калузький — виявився дуже корисною людиною: він з'їздив і пішки сходив увесь Крим і знав його не гірше, як свій робочий стіл…

— Я б вам ось що порадив, — сказав він. — Тут стояти небезпечно: через день-два гітлерівці знайдуть нас. А на південному узбережжі багато печер. Цей район має багато підземних порожнин. Вода там — віртуозний архітектор. Років з двадцять тому ми з братом знайшли одну печеру. Коли ми проходили повз неї, обгинаючи навислі скелі, в нас і гадки не було, що там є прохід. Тільки дивна течія, якою несподівано віднесло шлюпку, примусила нас налягти на весла і підгребти під низько навислу над водою скелю. І тут, у напівтемряві, ми знайшли широку щілину. Шлюпка пройшла в неї вільно. Печера здалася нам схожою на парадний зал палацу гномів. Її склепіння, увішане люстрами з молодих бурульок сталактитів, і випуклості стін, химерно залиті вапняковими кристалічними напливами, були осяяні промінням денного світла, що пробивалося в якусь тріщину. А в глибині, де шумів водоспад, у фосфоричному тумані височіли колони — сталагмітові ідоли. Правда, під час землетрусу в тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році майже всі ці прикраси обсипались. Але печера лишилась такою самою. Вона суха і має щось на зразок антресоль — два кам'яні майданчики, що лежать один над одним широкими східцями. Туристи знають печери Біньбаш-коба і Суук-коба, а наша майже нікому не відома і тому може бути чудовим сховищем.

— У нас вибору нема, — сказав Тремихач товаришам. — Уночі підемо шукати печеру Калузького. Там же лісовий район, — може, з партизанами зв'яжемося.

Печера справді була такою, як її описав Микола Дементійович, але повітря в ній було трохи затхле, і подекуди зверху стікала вода.

Багато тижнів довелося витратити на те, щоб зробити в печері пристань і розширити щілину, через яку доходило денне світло.

Одужавши після поранення, Калузький разом з Вітею та дівчатами ходив у розвідку. Ночами вони за півмилі від печери приставали на шлюпці до берега, маскували своє суденце серед каміння і цілісінькі дні були в лісі, запасалися горіхами, жолудями, дикими грушами, виноградом і вишнями. Серед руїн розбитого бомбою санаторію вони знайшли деяке домашнє начиння: притягли в печеру чотири поламаних діжка, кілька обгорілих ковдр і матраців, два стільці, великий уламок дзеркала і багато різного посуду.

Боячись зрадників, вони не наважувались заходити в татарські селища. Лише Віті вдалося познайомитися з росіянами хлопчиками-пастухами і виміняти в них за бінокль ягня. Від хлопчиків він довідався, що ворожий гарнізон і фашистські катери стоять у селищі за мисом. Про партизанів пастухи нічого не говорили, але з їхніх натяків можна було догадатися, що ті десь у горах за приморською дорогою.

Взимку вологі стіни і холодна кам'яна підлога печери призвели до ревматичних захворювань стариків. З'явилася цинга. Довелося варити хвою разом з ягодами шипшини, робити в нішах утеплені кабіни та настилати дерев'яні підлоги. За деревом, дошками, цвяхами та бляхою ходили ночами на руїни санаторію.

Хліба й овочів не було. Харчувались тільки каштанами, свіжою рибою, копченим дельфінячим салом, крабами та рачками.

Двоє старих померли в лютому, третій навесні наскочив на німецьку міну, а Вітиного батька поховали ще раніше.

Життя стало нестерпним. Вирішили за всяку ціну зв'язатися з партизанами. На берег біля приморської дороги висадили обох дівчат і Вітю. Дівчата, під виглядом втікачок з Керчі, легко влаштувалися на роботу в селищі за мисом і почали запасати кукурудзяне борошно, цибулю, картоплю. А Вітя завів широке знайомство з хлопчаками і незабаром розшукав партизанів. Він повернувся в печеру з їх представником — карооким і кучерявим парубком Тарасом Пунчонком.