«Невже Рената Целлер — ворог?» — багато разів запитував себе Радчук. Вірити в це не хотілося. Тим часом усе, що розповів йому Суботін, було більш ніж підозріле.

Дзвінок дзвякнув гучно і рішуче. В кафе зайшла дівчина в дощовику. Вона відкинула на спину капюшон… Радчук завмер. Це була Рената Целлер. Назустріч їй з-за прилавка вибігла офіціантка.

— Здрастуйте! А ми думали, ви сьогодні вже не прийдете. Вирішили, що ваша сестра одужала, — весело щебетала офіціантка. — Ви ж завжди заходите рівно о дев’ятій… Як здоров’я сестри? Ви візьмете як завжди?

— Так-так, — нетерпляче відповіла Рената. — Термос кофе і три свіжі булочки. Сестрі дуже подобаються ваші булочки.

— Можете почекати п’ять хвилин?.. Буде готове свіже кофе. Сядьте.

Рената поклала сумку на прилавок і сіла за столик.

Радчук не знав, що йому робити. Суботін, як на зло, ніби крізь землю провалився.

Рената подивилась у люстерко, попудрила ніс, потім глянула на свій годинник і перевела погляд на великий електричний годинник, який висів біля входу. Радчук бачив усе це краєчком ока. Потім вона окинула кафе невидющим поглядом. Раптом очі її розширились, і дівчина зробила мимовільний рух, ніби хотіла тікати. Вона побачила і впізнала Радчука. Метушливо застебнувши гудзики, дівчина підвелася і повільно підійшла до Радчука.

— Здрастуйте. Я не помилилась?

— Ні, ви не помилились, — неприязно відповів Радчук. Він не вмів приховувати свої почуття.

— Здрастуйте, капітане.

Радчук мовчав і, не підводячись, впритул, зло дивився на Ренату.

Обличчя її помітно зблідло; незграбно, боком вона знову сіла на стілець.

— Я знаю, що ви думаєте, — тихо сказала Рената і після довгої паузи додала: — Але ви не знаєте… нічого не знаєте.

Радчук мовчав.

У цю мить задзеленчав дзвоник, і в кафе ввійшов Суботін. Він швидко підійшов до столу.

— Це Рената Целлер, — голосно сказав Радчук. На обличчі Суботіна не здригнувся жоден мускул.

— Твоя знайома? — весело спитав він і подав руку Ренаті. — Сергій. Дозвольте сісти?

Суботін сів і втупився в Ренату. Вона сиділа в тій самій позі, опустивши очі.

— Ви що, посварилися? — швидко спитав Суботін.

Радчук і Рената мовчали. Дівчата-офіціантки з цікавістю спостерігали те, що відбувалося за столиком.

— Товариші, я не винна, — тихо промовила Рената. — Майже не винна…

Веселість враз злетіла з обличчя Суботіна. Він зрозумів, що гра не потрібна.

— Я все розповім вам, усе…

Рената вперше глянула на Суботіна. їх погляди зустрілись.

— Ви йдете до сестри? — діловито спитав Суботін.

— Так.

— Ідіть. А коли звільнитеся, зайдіть у міське управління державної безпеки і розкажіть там усе, що ви знаєте про подію, яка нас цікавить. Зайдете?

— Зайду, — твердо відповіла Рената.

Вона підвелася, розплатилася з офіціанткою і вийшла.

Суботін і Радчук крізь вікно бачили, як вона повільно перетнула вулицю і зникла у воротах лікарні.

— Вона зайде, — ніби сам до себе сказав Суботін. — Повинна зайти. Ну й в халепу вскочили! Влетить мені від Сьоміна, ой, як влетить.

Ось що розповіла Рената Целлер.

— Коли скінчилася війна, мені було шістнадцять років, а старшій моїй сестрі, Алісі, що лежить у міській лікарні, минуло двадцять три роки. Всю війну ми прожили в Берліні. Наша мати і молодший брат загинули під час бомбардування в сорок четвертому році. Батько був націстом і займав відповідальну посаду в рейхсканцелярії Гітлера. Востаннє я бачила його на початку березня сорок п’ятого року. Трохи пізніше його товариш по службі, зайшовши до нас, повідомив, що батько загинув як герой, вручив нам його ордени і велику суму грошей. Кінець війни ми зустріли вдвох з сестрою. Її чоловік, військовий льотчик, пропав безвісти на Східному фронті…

Рената замовкла, окинула всіх, хто був у кімнаті, затуманеним поглядом, ковтнула води і розповідала далі:

— Сестра була для мене і матір’ю, і другом. Зрозуміло, я її любила і вірила їй у всьому, хоч зовсім не знала, що в неї на думці. Вона взагалі дуже скритна людина. Я часто бачила, що вона нерухомо сидить в глибокій задумі. Сестра могла так сидіти годинами. Я підходила до неї, обнімала, зазирала в очі: мені хотілося, щоб вона посміхнулася. Але це вдавалося рідко. Частіше сестра грубо проганяла мене. «Не заважай мені, Ренато, твоя справа швидше рости». До минулого року сестра жила в Берліні, працювала продавцем газет на аеродромі Шенефельд, а потім переїхала сюди, у Франкфурт. Тоді ще жива була мати її чоловіка, в якої вона й оселилась.

Чому вона переїхала? Після смерті матері й брата ми жили в своїх далеких родичів. Сестра не дуже мирилася з ними. Там сім’я трудова, демократично настроєна і має всі підстави ненавидіти націстське минуле Німеччини. А сестра, навпаки, вся в цьому минулому. Сидіти в газетному кіоску після того, як вона була дружиною блискучого офіцера авіації, сина багатих і знатних батьків, було для неї справжньою мукою. її теж можна зрозуміти. Взагалі я майже завжди була на боці сестри. Закінчивши школу, я вступила на курси бібліотекарів. Потім почала працювати в бібліотеці. Сестра виїхала. Родичі намагалися перевиховати мене, і те, що я зараз сиджу тут і про все чесно розповідаю, саме їх заслуга. Але коли ви в них спитаєте про мене, вони скажуть вам тільки погане. Це тому, що всі їхні розмови і поради я зустрічала в штики, говорила грубощі і на зло їм робила все, що хотіла. Візьму піду з дому і не повертаюся до пізньої ночі. Вони хотіли, щоб я вступила у вечірній інститут, а я навмисне вечорами почала займатися водним спортом.