— І ви думаєте, цього досить, щоб вважати їх бандитами? — серйозно спитала Наташа.

— Ні, Ані, історія мого рекорду — дрібниця! Було дещо й інше.

— Що саме? Розкажіть мені, Арнольд, усе. Можливо, я зможу допомогти вам? — тихо промовила Наташа.

— Ні, я ще хочу жити… — Арнольд криво посміхнувся.

— Ви схожі на Альму. Вона теж завжди безжально чорнить людей і при цьому не хоче пояснити, за що вона їх ненавидить.

Обличчя в Арнольда вмить почервоніло, і Наташа зрозуміла, що вона зробила правильний хід.

— А що б ви сказали, якби дізнались, що Альма і Зігмунд служать Заходу? — Арнольд втупився в Наташу злим рішучим поглядом. — Так, Заходу! Вони спекулюють валютою. Поширюють провокаційні листівки. Шпигують. Вони здатні на будь-який розбій… аби добре платили.

— Наприклад? — швидко спитала Наташа.

— Наприклад, взяти участь у викраденні росіянина.

— Якого росіянина?

— Скажімо, вашого друга. А якщо хочете, й вашого батька заодно. Швидше навіть вашого батька. Він дуже цікавить Зігмунда.

— Ви, Арнольд, говорите надто серйозні речі, щоб я могла вам повірити на слово.

— Ви збираєтесь заявити в поліцію?

— Ні, я хочу втекти від Альми і Зігмунда.

— Вони можуть наздогнати.

— А тоді можна і в поліцію.

— Стережіться, Ані, в них дуже довгі руки! Якщо ви справді вирішите втекти від них, зробіть це обережно, не викликаючи в них бодай найменшої підозри. А то в них є один букініст, який миттю відправить вас на той світ.

— Гельмутштрасе, чотири? — швидко спитала Наташа.

Арнольд відсахнувся. В очах його з’явився жах.

— Ви знаєте?

— Якось Зігмунд призначив мені зустріч у цього букініста, — недбало пояснила Наташа. — Такий собі маленький чоловічок і зовсім не страшний — скоріше смішний.

— Професіональний убивця, ось хто цей букініст! — Арнольд, помовчавши, сказав: — Ви чули, нещодавно було викрадено російського офіцера? Цю справу організував букініст.

— Звідки це вам відомо?

— Якщо хочете знати все, — Арнольд хапнув повітря, наче перед стрибком у воду, — вони й мене зробили співучасником цієї брудної справи. Так, так, Ані! Тільки, повірте, я нічого не знав доти, доки все це не відбулося на моїх очах. Вони втягли мене в це діло, щоб збити з пантелику одну німецьку дівчину, з якою я був знайомий.

— Ну і що ж? — недбало спитала Наташа.

— Вам цього мало? — розсердився Арнольд. — Я вам… задля вас… тому що люблю вас… я розповідаю все… А ви… — Арнольд раптом втупився в Наташу округленими очима. — Здається, я справжнісінький ідіот, — поспішно промовив він. — Ви, мабуть, з ними заодно? Так? Ну що ж…

— Не кажіть дурниць, Арнольд! Велике вам спасибі за все. Я втечу від цих бандитів, даю вам слово!

— Але я благаю вас про одне… — На лобі в Арнольда виступили краплинки поту. — Не робіть нічого, не порадившись зі мною. Пам’ятайте, я ваш найвірніший друг, я для вас зробив те, чого не зробив би ні для кого в світі. Невже ви цього не бачите?

— Бачу.

Арнольд рвучко схопив Наташину руку і поцілував її.

Наташа встала.

— А тепер мені пора додому. Батько, напевно, вже хвилюється.

Рената не знала, що сталося з її сестрою насправді, їй сказали тільки, що стан здоров’я сестри різко погіршав, і тому до неї в палату тимчасово не можна заходити.

Рената щоранку приходила в лікарню і чула одне й те саме:

— Ніяких змін немає, ваша сестра, як і раніше, почуває себе погано.

А насправді сталося от що…

Німецьким товаришам з місцевого управління безпеки не важко було встановити, що сестра Ренати Целлер цілком здорова. Викриття мнимої хвороби було проведено хитро і так, щоб люди, зв’язані з нею, не запідозріли, що хтось догадується про справжню причину дивного захворювання Аліси Целлер.

Місцевий відділ охорони здоров’я одержав листа від медсестри, в якому вона звертала увагу на безгосподарське використання приміщення лікарні. Серед інших фактів вона наводила й такий, що в окремій палаті лежить, мабуть, близька знайома головного лікаря, хоч за станом здоров’я ця хвора могла б перебувати в загальній палаті.

Для розслідування заяви відділ охорони здоров’я створив спеціальну комісію. Якось вранці комісія несподівано з’явилась у лікарні, почала оглядати палати й опитувати хворих. Комісія приступила до роботи близько десятої години ранку, а о пів на дванадцяту головний лікар зник. Він зумів піти з лікарні, не помічений працівниками німецької держбезпеки.