— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він прощаючись. — Дякую за приємну бесіду. Між іншим, я живу напроти готелю і вечеряю тут щодня.

Наступного дня Посельська, як радили їй в комендатурі, пішла в бюро найму робочої сили і взялася там на облік. Реєстратор записав її адресу і сказав:

— Роботу ви одержите досить скоро. В усякому разі протягом тижня.

На третій день увечері, коли Наташа вже збиралася лягати спати, в номер без стуку ввійшов офіцер, з яким вона мала справу в комендатурі.

— Одягніться, будь ласка, — не вітаючись сказав він. — Треба поїхати в одне місце. З вами хочуть поговорити.

Офіцер сам вів машину і весь час мовчав. їхали дуже швидко, і Посельська не запам’ятала дороги. На кілька секунд машина зупинилась, мало не впершись фарами в глухі високі ворота, які в ту ж мить відчинилися. Потім кількасот метрів їхали якимось вузьким тунелем і, нарешті, зупинились перед ледве освітленим під’їздом в глибині двору.

Посельська згадала будинок Хауссона на вулиці Хенель, про який їй розповідав Ричагов. Судячи з усього, її привезли саме сюди…

Тепер майор був вишукано ввічливий і уважний. Він посадив Посельську в крісло, запропонував кофе, сигарети. Помітивши її здивування, розсміявся.

— Даруйте, пані Лорх, але так треба було. Погодьтесь, у таких справах одразу вірити на слово не можна. Як мінімум ми мали впевнитися, що Анна Лорх — це справді Анна Лорх. А тепер можемо розмовляти відверто. В мене до вас кілька запитань: кого з групи букініста ви добре знали?

— Зігмунда Лісовського, Альму Гуц, Арнольда Шокмана.

— Пробачте, але Арнольд Шокман, здається, не арештований?

— В усякому разі протягом двох днів після провалу групи букініста він був ще на волі.

— Ви не припускаєте… — Хауссон зам’явся, — не припускаєте, що зрадив саме він?

Посельська замислилась.

— Ні, не думаю, не думаю. Він, на мій погляд, був найменш серйозною людиною в групі; це так, але не більше.

Хауссон закурив, подумав і швидко запитав:

— Ви працювали з Лісовським?

— Справа в тому, що робота ще не почалась. Лісовський цікавився моїм батьком. А я, правду кажучи, не була особливо впевнена щодо батька. Коли я зрозуміла, чого хоче Лісовський, я поговорила з батьком. Він погодився зустрітися з Зігмундом. Ця зустріч відбулася за кілька днів до провалу групи.

— Як ви дізнались про провал?

— Мені сказав Арнольд Шокман.

— Як він поставився до провалу?

— Дуже перелякався. А коли арештували мого батька, він вимагав, щоб я негайно перейшла на Захід.

— Пробачте за нескромність, але, мабуть, у вас з Шокманом були якісь стосунки…

— Він залицявся до мене.

— А ви?

— Я люблю іншу людину. Російського офіцера.

— Он як! — Хауссон пильно подивився на Посельську. — І Шокман знав про це?

— Усі знали. Я не приховувала. А через це посипались неприємності і на мого друга, російського офіцера.

— А саме?

— Вранці того ж дня, коли я вирішила втекти у Західну зону, до мене в інститут прибіг товариш по службі мого друга, теж російський офіцер. Він сказав, що в мого друга великі неприємності на службі. Арештовані люди, з якими він нібито мав зв’язок. Офіцер більше нічого розповісти не міг і тільки передав ось цю записку…

Наташа витягла з-за вилога кофточки акуратно складений папірець і подала його Хауссону. На аркуші з блокнота похапцем німецькою мовою було написано таке:

— О-о! Це дуже цікаво! — прочитавши записку, сказав Хауссон. — Певно, розуміти треба так, що і він прийде сюди?

— Я теж так думаю.

— Добре. Яке звання у вашого друга?

— Капітан. Капітан Скворцов.

— Де він служить?

— Цього я не знаю. Мені відомо тільки, що він працює в штабі.

Посельська добре бачила, що Хауссон уже майже не володіє собою і не намагається приховувати, як цікаво і важливо для нього все, що він почув.

— Як ви гадаєте, коли він прийде? — нетерпляче запитав майор.

— Офіцер, який приніс записку, сказав, що в суботу в них відбудуться якісь партійні збори, на яких вирішиться доля мого друга.