— Добре, зайдіть.

«Полковник Купер» повернувся, пройшов мимо Суботіна до стола Хауссона. Вони обмінялися кількома фразами, після чого майор запросив до стола Суботіна.

— Скажіть, капітане, ви особисто не знайомі з цим чоловіком? — запитав Хауссон, вказуючи на «Купера».

Суботін посміхнувся.

— Я не знаю, чи пам’ятає полковник Купер, а я добре пам’ятаю зустріч з ним.

— Де вона відбулася? — запитав Хауссон.

— У кафе біля Олімпійського стадіону. Ви пригадуєте? — звернувся Суботін до «Купера».

— Пригадую.

— Ви поводились надто обережно, — засміявся Суботін. — А от мені за зустріч з вами, хоч нічого у нас і не вийшло, здорово влетіло.

— Але ж ви були цивільним! І виглядали як справжній німець! — сказав «Купер».

— Я був би несосвітенним дурнем, якби займався спекуляцією у формі російського офіцера.

Обидва американці зареготали.

— Ви вільні, — сказав Хауссон «Куперу», і той пішов. — Ну, капітане, давайте розмовляти якнайвідвертіше. В мене до вас таке питання: чи знаєте ви лейтенанта Кованькова?

— Чув щось… — байдуже відповів Суботін. — Він з іншого відділу штабу. Я працював у відділі, що відає інженерними військами, а той лейтенант, якщо не помиляюсь, у відділі зв’язку з німецькою адміністрацією.

— Так, ви не помиляєтесь… — неуважно промовив Хауссон. — Скажіть, капітане, ви часом не знаєте, чи ввозять у Східну Німеччину з Росії хліб і продовольство?

— Це знають усі. Ввозять, і багато.

— А може, це тільки пропаганда?

— Ні. Про доставку продовольства, до речі, в газетах взагалі не пишуть.

— Он як! Значить, німці можуть цього і не знати?

— Так. Але хліб, масло, цукор є. А це певніше і смачніше за газетні повідомлення.

— Ну, а коли сказати населенню, що за хліб і масло з Німеччини вивозять всі її національні багатства?

— Безперечно, сказати можна, — посміхнувся Суботін, — тільки треба дуже хитро сказати.

Хауссон замислився, запитливо дивлячись на Суботіна. Майор починав довіряти офіцерові все більше. Шкода тільки, що він не Кованьков, який напевно знає багато, але мовчить. І раптом постала думка: а чи не доручити цьому офіцерові обробити Кованькова? Адже росіянин з росіянином швидше порозуміються.

— Так от щодо Кованькова, про якого я вас питав… Він поводиться дуже безглуздо — вперто мовчить. Чи не могли б ви вплинути на нього? Він, очевидно, більше поінформований, ніж ви, з питань, які цікавлять нас Його впертість нерозумна.

— Він утік сюди сам? — швидко спитав Суботін.

Хауссон посміхнувся.

— З нашою допомогою.

— А точніше? Це ж для мене важливо знати, перш ніж розмовляти з ним.

— Так, ми його взяли.

— Це гірше. — Суботін замислився, потім заговорив, ніби розмірковуючи вголос: — Тут уже зовсім інша психологія, інший стан. Для мене питання переходу на Захід було, так би мовити, підготовлене усім ходом останніх подій мого життя, а для нього це несподіванка. В нашому середовищі чимало фанатиків радянської ідеї, цього не можна забувати. Проте все-таки спробую…

Можна зрозуміти, як важко було Суботіну вдавати цілковитий спокій, адже йому в руки йшло те, заради чого провадилась уся ця рискована операція.

Суботін вимагав, щоб розмова відбувалася без свідків! Хауссон не заперечував, але сказав:

— Буде тільки один невидимий свідок — мікрофон.

— Це можна, — подумавши, згодився Суботін. — Коли відбудеться розмова?

— Спочатку я хотів би просити вас зробити коротку заяву для преси і радіо.

Суботін посміхнувся.

— Ви що ж, гадаєте, що в мене є шлях назад! Не хвилюйтесь, немає. — Він помовчав. — Заяву, безумовно, зроблю.

— Сьогодні ввечері зможете?

— Треба ж підготуватися.

— Я просив би вас тільки зачитати текст, який підготуємо ми. Питань до вас не буде.

— Можна ознайомитися з текстом?

— Звичайно, ось він… — Хауссон подав Суботіну аркуш паперу з досить коротким машинописним текстом.

Суботін почав читати. Про нього було тут лише кілька рядків на початку і в кінці. «Я втік з Радянської Армії виключно з особистих мотивів, які викладати немає потреби: вони стосуються тільки мене». Далі з заяві йшло несподіване. Суботіну пропонувалось перед представниками німецької громадськості засвідчити, що в Східному Берліні проводяться масові арешти німецьких патріотів — прихильників об’єднання Німеччини. Особливо переслідується стара німецька інтелігенція. Закінчувалась заява так: «Моя наречена — німецька дівчина-студентка. Тільки серед її близьких знайомих репресій зазнало відразу кілька чоловік. І немає нічого дивного, що у Західному Берліні я опинився разом із своєю нареченою».

Під час обговорення операції, звичайно, бралося до уваги те, що Суботіна можуть примусити зробити прилюдну заяву. Домовились, що Суботін дасть згоду на це, але не забуватиме і про шкоду, яку може завдати його виступ, і намагатиметься звести її до мінімуму.

Суботін замислився над текстом. Нічого нового в ньому не було: про вигадані репресії у Східній зоні західна пропаганда галасувала кожного дня. Так що, мабуть, далеко не всі журналісти напишуть про цю заяву. Погано тільки, що текст було дуже хитро складено, і все в ньому здавалося вірогідним.