— Рано чи пізно вас поставлять до стіни.

— Тоді вже краще пізно. Закінчуючи нашу щиру бесіду, — Суботін посміхнувся, — я хочу сказати, лейтенанте, що з вами може трапитись. Вас вивезуть з Німеччини, а, можливо, і взагалі з Європи! І тоді вже ніхто не зможе поручитися за вашу долю. Нарешті можна обійтись і без послуг транспорту. Для них, — Суботін кивнув через плече, — найкращим варіантом буде ваше цілковите і надійне зникнення. Ви просто зникнете назавжди, ніби вас і не було на світі. Вони вміють це робити чудово, повірте мені.

— Краще смерть, ніж зрада. Перекажіть це тим, кому ви продалися в холуї. Так і перекажіть: лейтенант Кованьков готовий вмерти в першу-ліпшу мить, але присяги не зрадить! І забирайтесь геть! Я не бажаю Дихати з вами одним повітрям! Забирайтесь геть! — Кованьков схопився з місця, обличчя його побагровіло.

— Чудово, лейтенанте… — Суботін підвівся і, нахилившись через стіл до Кованькова, прошепотів: — Так держати! — Весело підморгнувши йому, Суботін швидко вийшов з кімнати.

Слова, які сказав Суботін пошепки, і його підморгування Кованьков зрозумів не відразу. Проте згодом, пригадуючи останню хвилину розмови, лейтенант не раз повертався до думки, точніше до відчуття, що капітан — людина, яка симпатизує йому. Але повірити в це було неможливо.

Суботін застав Хауссона за радіоприймачем. Той сидів у глибокій задумі і, мабуть, підслуховував по радіо розмову, яка тільки-но відбулася там, у маленькій кімнатці.

— Ви говорили добре… — не обертаючись до Суботіна, сказав Хауссон. — І правильно, що пригрозили йому. Справді, нам може увірватися терпець. Ще два — три дні, і ми… більше не витрачатимемо на нього часу.

Суботін посміхнувся.

— Все-таки треба ще трохи почекати. Я певен: після сьогоднішньої розмови він заново обміркує всю ситуацію, і завтра я зроблю нову спробу. А зараз мені хотілося б поїхати до Анни Лорх.

Хауссон підвівся.

— Ні, капітане. Дозвольте не пояснювати чому, але кілька днів вам доведеться безвиїзно жити в цьому будинку. Зараз вам покажуть вашу кімнату.

Хауссон натиснув на кнопку дзвінка, і в ту ж мить увійшов солдат.

— Покажіть панові його кімнату і поясніть, як користуватися сигналізацією на випадок, коли він захоче вийти з кімнати… На добраніч, капітане!

Суботін, не відповівши, з ображеним виразом на обличчі вийшов з кабінету вслід за солдатом.

Спочатку зв’язок Посельської з своїми було налагоджено, здавалося б, дуже просто. Зв’язковий кожного дня мав пройти в певному місці Західного Берліна, його прикметою були або згорнутий трубкою і перев’язаний червоною тасьмою синій папір у руках, або пакунок у формі груші, який висів на гудзику пальта, або ще щось за домовленістю. В призначеному місці — кожного разу в новому — зв’язковий з’являвся першого числа о першій годині дня, другого — о другій, третього — о третій і так до п’яти. Потім лічба часу повторювалася. Наташа повинна була йти назустріч зв’язковому, а той — непомітно зробити з неї мікрознімок. Розгадувався цей знімок за допомогою найскладнішого шифру: бралися до уваги і одяг Наташі, і положення її рук, сумочки, шарфа, капелюшка, і вираз обличчя, і фарба губної помади, і ще багато чого іншого.

Посельська вирахувала час сьогоднішньої зустрічі і почала готуватися до неї. Більше години пішло на те, щоб її зовнішній вигляд відповідав короткому шифрованому повідомленню: «Суботіну доручена обробка Кованькова».

О пів на другу Наташа вийшла з готелю і відразу помітила, що слідом за нею йде юнак у сірому пальті. «Ну що ж, іди, — подумала вона. — Може, попадеш на плівку, і твоя фізіономія займе своє місце в нашій картотеці».

Рівно о другій годині Наташа була на розі площі перед будинком Національного музею. Вона не поспішаючи йшла тротуаром, вдивляючись у перехожих. Ось з-за рагу вийшов чоловік з синім, згорнутим у трубку папером. Він ішов повільно, розслабленою ходою і здавався безтурботним, цікавим до всього. Наташа рушила йому назустріч. Кроків за десять вони обмінялися поглядами. І от уже розминулися. Сищик, нічого не помітивши, плентався далі за Посельською. Перша зустріч пройшла добре…

О шостій годині ранку Суботіна розбудив черговий солдат. Майор Хауссон був уже в кабінеті.

— Як спалося, капітане?

В його запитанні Суботін відчув деяке роздратування і насторожився.

— Не вистачило години дві, — безтурботно відповів він.

— Треба кінчати цю мороку з Кованьковим. Встановлено, що він усю ніч не спав. Мабуть, справді обмірковував вашу пропозицію. Людину завжди легше зломити після безсонної ночі. Сьогодні треба дати йому зрозуміти: ми не посоромимося, вибираючи засоби, щоб гідно винагородити його впертість… До речі, скажіть йому, між іншим, що радянське командування не зробило з приводу його зникнення жодної заяви. Нехай знає, що він для них не дуже велика втрата. Викличте в нього страх за свою долю. Адже Кованьков залишився один проти нас усіх. Страх за долю — це головне. Потім у нього розв’яжеться язик.

— Він може спитати, що від нього хочуть.

— Зовсім небагато. Ми влаштуємо широку прес-конференцію, і він як офіцер штабу, що здійснював зв’язок з німецькою адміністрацією, зробить заяву про те, що завезення росіянами продовольства в Берлін — пропагандистська брехня, мета якої прикрити вивезення в Росію промислового устаткування і цінної сировини з Німеччини. Така програма-мінімум. А якщо лейтенант здасться остаточно, його заяву можна буде значно розширити. Однак зараз ведіть розмову з ним тільки про мінімум!..