— Осе так хіба, — по-скіфському сказав золотар, і в голосі його Савмак учув непевність.

— А як би-с хотів ти? — так само запитав Савмак. Тепер у Пантікапеї не соромилися розмовляти скіфською мовою, навіть у хоромі нового царя, бо тутешні скіфи вчинили змову проти Діофанта й перебили всіх його дружинників числом п'ятсот, та ще й царем наставили Савмака, теж скіфа.

— Я би-м зладнав отак-о… — відповів Будимир і показав Савмакові інший копил, гіпсовий, зроблений для проби.

— Хто се на нім? — здивувався Савмак, і лоґоґраф із Отом теж нахилилися над копилом. На зрізі була людина з довгим вусом, довгою косою посеред голеного тім'я й геть поголеним підборіддям, а круг її голови стрибали різки та хрестики.

— Тута по-нашому вирізано, — пояснив Будимир: «Сьомак Буйтурович, Великий князь».

— То се-м я? То моя мармиза?

— Ти єси, Великий княже. — Будимир-Тарас білим гіпсовим копилом торкнув Савмака за бороду — Коли би-с поголив оту вовну, й голову також і лишив би-с кіску та вуса, був би-с отаким.

— Наче римлянин, — усміхнувся лоґоґраф, який усе розумів. — Або євнух!

Се могло б видатися невдалим жартом, але враження справило на всіх, Будимир-Тарас кинув пробний копил на стільницю, й він розкришився, Савмак узяв інший, бронзовий, і повернув зрізом до віконця. Там була його подоба, збоку ж кривуляли грецькі літери: «С-а-в-м-а-к». А на бронзовому кувадельці, яке мало відкарбовувати зворот номисми, був Геліос — променистий кумир Сонця. Се вигадав От, і Савмак погодився з Отом. Двадцять п'ять чи й більше тому років, коли здурілий пергамський цар Аттал Третій, перейнявшись дикою зненавистю до власних підданців, подарував своє царство Римові, молодший брат його, Аристонік, підняв повстання супроти Риму, й залізні леґіони довго не могли нічого вдіяти з Аристоніком, бо він проголосив Пергам Царством Сонця й дав волю всім робам, які підтримали повстання.

Євнух не схвалював Отової вигадки, та вона раптом заполонила Савмака: се було єдине, що могло виправдати його у власних очах. Він не хотів бути царем, а думка про Царство Сонця підкорила його й знезброїла.

— Лаштуй сього копила, — сказав він золотареві. Будимир-Тарас розвів руками:

— Сьогодні вже нікому лаштувати…

Були «Діжки» — перший день грецького свята Антестерій, а в робітні золотаря працювало багато греків. Савмак аж тепер здогадався, чому тут нині так тихо. В день «Діжок» уся Еллада стає рівною, невільники здобувають волю й мають право робити, що хочуть, і казати, що хочуть, — до самого заходу сонця, навіть обідати сідають разом з господарями.

У сей день грек уперше куштував нове вино, й куштував старанно, тому вулиці під обід виповнювалися веселим натовпом. Царя, який ішов у супроводі двох наближених, радісно вітали мешканці верхніх терас, і тільки пильне око могло завважити, що вітають переважно скіфи та роби, греки ж, навіть не вельми заможні, стримано мовчать, бо всім невільникам, які вступили до рати, Савмак надав ісотелію — рівні з вільними громадянами права.

Обідня скатертина в царському хоромі була сього дня довга. Новий цар лежав у тронній світлиці, поряд з ним мостились евпатриди, які згодилися слугувати йому після смерти Перісада; за дверима стояли ложа для тих, хто прийшов скуштувати молодого царського вина, й було їх дуже багато — й у другій світлиці, й в екусах, і в чинницьких світлицях, і вздовж усіх анфілад, бо прийшли й люди знакомиті, й нижчі, й підлі, й геть чорні, й усі роби хорому, нині рівні з вільними.

Побачивши в одчинені двері старого золотаря, Савмак підвівся з ложа й пішов до нього. Прозоре вино з Перісадових підвалів заколисувало, перед очима ставав туманець, і хотілося розігнати його. Царя захоплено віншували з днем «Діжок», та він усівся коло Тараса долі, як і всі кругом. Дід мовчки налив йому в свій ритон і подав, не перестаючи зосереджено жувати, мов до нього підсів котрийсь буденний приятель, а не цар. Се не образило Савмака, хоч євнух, який негайно ж притулився поруч, глузливо зирив на них обох. Він їсть, мов чинить жертву кумирам, подумав Савмак, а вголос запитав, чи не чується старий ніяково в хоромі.

— Чого б се? — не глянувши на нього, відповів золотар.

— Жуєш, наче реберце жертовної ягнички.

— Хліб — святий, — так само проказав Будимир-Тарас і лише тепер обернувсь до царя видом: — А ти відаєш, пощо люди ворогують і діляться?

— Чим діляться? — Запитання було вельми недоречним, але Савмак не поспішав, учувши в ньому причаєний глузд, і євнух вирішив сам уточнити своє запитання: — Се — твоє, а се — моє?

Старий техніт поважно глянув на кругле, змережене жіночими зморшками обличчя євнуха й не відповів на його посміх. Савмак образився:

— Куди вернеш, техніте?

— Хай узавтра скажу, — тихо відповів Тарас-Будимир, і хоч скільки по тому євнух намагався викликати його на бесіду, він одмахувався, мовляв, поговоримо взавтра, коли проспимось, хоча вина було небагато й ніхто не встиг упитися.

Савмак хотів забути сю дурну сутичку, та крізь святковий гомін пиру йому вчувався Будимирів голос і не давав думати про щось інше. Лоґоґраф Полікрат, мостячись на сусідньому ложі голова до голови з царем, був злий і зухвало насміхався, просторікуючи щодо вигаданого Отом «Царства Сонця».