— Щоб убити людину, для цього дуже багато треба, — сказав Савмак, і сам подивувавшись із свого повчального тону. Але се теж одна з вічних істин, які в останні дні відкрив для себе, сказав він удруге, однак уже подумки. Вероніка зів'яла й схилилася до нього, й з очей її нарешті побігли сльози. Савмак обережно відтрутив басилісу й вийшов. У всіх анфіладах і досі горіли світильники й лампіони, й він згідливо кивав головою до кожного з них, мовби вони потверджували його думку та його рішення.

Першою людиною, яку вранці, щойно на світ зазорило, побачив Савмак, був німфейський купець і далекий родич Перісада — Евтихій. Не стримуючи голосу, Евтихій почав на всю світличку кричати, лаючись і кленучи царя всіма ериніями, що терпець уже ввірвавсь, і не тільки йому, а багато декому, й треба нарешті покласти край безкінечній аґонії знікчемнілого царя, в якому вже й душа не відомо де тримається, хай би його проковтнула Харібда.

Не встиг Савмак байдуже відзначити сього вже третього приохочення, як увійшла Лія, а за нею — євнух Полікрат. Якби я став на перехресті коло святилища Кібели й простяг руку, мідяки, певно, не так часто падали б у них, як ножі сих людей.

— Ти приніс ніж? — спитав він із похмурим глузуванням, і євнух мовчки дістав такий самий, як уночі — басиліса, скіфський акинак. — Се вже дев'яносто дев'ятий, — сказав він і пояснив трохи розгубленим гостям: — Як на мене, то вже — дев'яносто дев'ять.

Він лишив їх у своїй комірчині й пішов на протилежний край хорому, де стояло двоє мечоносців. Перісад не спав, певно, й зовсім не лягав у ліжко, бо мав дуже кепський вигляд, пом'ятий хітон на ньому висмикався й провис, і ліва нога теж тяглася, мов переїхана хурою з камінням, коли він устав і зробив два кроки в бік Савмака.

— Чого прийшов? — крикнув кволо цар.

Савмак із жалем виважив його поглядом і зітхнув:

— На весілля.

— Яке весілля? Яке весілля? Весілля не буде!

— Буде, — сказав Савмак. — Мене вже дев'яносто дев'ять разів умовляли, що буде.

Цар закашлявся й замахав на нього руками:

— Не буде!.. Я вже й декрет… порвав…

Се слово, певно, дорого йому коштувало, він повернувся назад і сів, Савмак удруге посміхнувся й лише тепер побачив басилісу, яка стояла за трьома колонами біля вікна.

— Він хоче віддати мене Мітрідатові, Зевсе, — чужим голосом проказала Вероніка. Й сей голос, і широко розплющені очі Савмак уже пам'ятав з ночі й пішов і собі до вікна, щоб пересвідчитись. І що ближче підходив, то страшнішим ставав погляд Вероніки, й нарешті вона закричала: — Стережися, Зевсе!..

Савмак зрозумів, що вона дивиться не на нього, а мимо, неквапом обернувсь і побачив Перісада, який, піднявши над головою акинак, збирався метнути його в Савмака. Та стареча рука схибила, й моці в ній уже зовсім не було, й довгий ніж, який сюди, певно, теж принесла Вероніка, впав посередині й ледве доковзнув Савмакові під ноги.

Савмак підняв старого царя за кощаві передпліччя й посадовив на ложе, лаштуючись висловити йому все, що накопичилося в душі й про нього, й про його загниле й затліле іграшкове царство, бо для сього й прийшов до царя в таку ранину. Він узяв Перісада за благеньку нитяну борідку й накрутив собі її на руку, щоб цар не тупив очей. Та раптом голова старого повисла в його руці, бляклі вічі пойнялись імлою, Савмак пустив бороду, й цар ліг бока, звісивши ноги з ложа. В грудях йому захрипіло, ротом і носом пішла кров, тіло з останніх сил сіпнулося й утихло.

Перісад одійшов у царство тіней.

Вероніка тихенько, навшпиньки, приступила й, ховаючись нареченому за спину, глянула на батька.

— Я казатиму, що се не ти його вбив, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись у розплющені, але вже невидющі очі. Савмак здивовано озирнувся на неї, та лише здвигнув плечима. Перісад надірвався, надто різко замахнувшись на нього скіфським ножем. У голові майнула думка — щоб убити людину, для сього багато треба. Перісад не зумів, і се взайве стверджувало думку.

Савмак обернувсь і, відсторонивши Вероніку, яка плуталася в довгому гіматії, вийшов, зіткнувшись у порозі з євнухом і німфейським купцем.

— Він мертвий, — сказав Савмак, і евпатриди нараз поклякли, несміливо заглядаючи в двері, звідки виходила бліда Вероніка.

— Ти вбив його? — Обличчя євнуха нап'ялось, розгладивши зморшки, й очі з-під капшучків дивилися так само нестямно, як допіру й очі Вероніки. Евтихій топтався, не наважуючись одчинити дверей, тоді таки ввійшов, і звідти почувся його приглушений голос.