— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.

— Кажуть, князівна молода й вродлива.

— Я маю її портрет.

— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!

— Не кота ж у мішку торгувати.

— Ви її любите?

— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна — заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

— Вас чекає князівський престол.

— Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

— Хоч би до вечора звідси виїхати, — зітхнув джура.

— Як будеш отак трюхикати, то й до ранку, не виберешся. Гей! — гукнув слугам. — Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

— Дай боже здоров’я! — привітався лицар.

— Дай боже й вам, — закивала головою баба. — Куди їдете?

— В Люботин.

— А-а, битися з драконом?

— Так, а що?

— Та нічого. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.

— Дякую. То це ви, — звернулась до лицаря, — дракона хочете звоювати?

— Я.

— Умгу… Гадаєте, ваш меч його зітне?

— Іншого меча не чаю. А цього я освятив у Єрусалимі.

— А камінь він розколе?

— Камінь? Певно, що ні.

— От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

— Чув я й про те.

— Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

— Вам не все одно?

— Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.

— Поможете з драконом битись? — осміхнувся лицар.

— Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь — ковадло розколете.

— Овва!

— Чого вам так весело?

— Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден ледар же знає.

— Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?

— Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

— Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

— І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

— Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

— Язик? На біса вам язик? Ви хто — відьма?

— Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?