Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Безсилим щось змінити, багатьом героям Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Передсмертний монолог Хлоні, котрий вважає себе вірним учнем Леніна, звучить вражаючим у своїй точності пророцтвом: «Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім’ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад» [1,470]. Це зізнання не лишає сумнівів, що письменник тверезо оцінював тодішню суспільно-політичну ситуацію.

У створеній Хвильовим досить осяжній галереї зайвих людей нової епохи можна розрізнити кілька типів героїв, схожа життєва позиція яких диктується, проте, неоднаковими причинами. У повісті троє таких близьких, але й різних персонажів: Хлоня, Анарх і Майя. Якщо про розлад Хлоні зі своїм часом можна говорити як про традиційний розлад мрії з далекою від неї, спотвореною багатьма негараздами дійсністю, то причини апатії і зневіри Анарха, сильної, по-своєму цільної особистості, активного учасника революційних подій, значно складніші. Хвильовий показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров’я народу, нації. Його ґерої сприймають це по-різному. Анарха голос хворої совісті, тягар всього схоєного, хай і в ім’я високої мети, мабуть, і приводять до краху, до самогубства. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільству є навіть не ті, хто кається, мучиться, зламується під тягарем сумління, а ті, кого совісте уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя, джерело самоствердження, навіть якусь патологічну насолоду. Щоб зрозуміти ще один тип зайвих людей у прозі Хвильового, згадаємо твердження Анарха про людей «не тільки зайвих, але й шкідливих». Не будемо слідом за зрозпаченим геріоєм відносити це перш за все до нього самого й до таких, як він. Є у повісті постать зловісніша. Це — Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку, до абсурду незвичайну роль.

Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, все принесла у жертву. Вона й сама, очевидно, не зразу відчула, як роз’їдає душу постійне нехтування мораллю, етичними нормами, хай і в ім’я високої, здавалося б, мети. Виправдання негідних засобів високістю завдань письменник рішуче відкидає. У повсякденному житті Майя зважується на найнепривабливіші вчинки. «Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскиїьки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам’ятала, що с*хранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — не можу без неї жити» [1,477]. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження, з власної ініціативи вистежується кожен крок Анарха з дня його появи в санаторії: «Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі...» [1,476].

Ця зловісна жінка — не виняток. Адже в цитованій розмові й Анарх не відчуває до Майї, котра шпигувала за ним, торгувала своїм тілом, ні злоби, ні ворожнечі — а особливу близькість. Абсурдно перевернуту ієрархію цінностей, моральний кодекс, яким вона керується, частково приймає, виправдовує й Анарх.

Міра ницості героїні розкривається у виняткової сили епізоді. Зломлений, доведений до грані самогубства Анарх пропонує Майї... покінчити з собою заради її втіхи: «Ти підеш тоді в охранку і скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і... Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою «провокацію», і я мусив би втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те* що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину». У діловому/ ж запитанні співрозмовниці про револьвер Анарх почув «і легкий дріж, і сховану радість», «тваринну радість». Хоч вона невимушено зводила розмову про самовбивство на жарт, «їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт» [І, 478].

Якщо галерею обивателів, усіх цих оміщанених радянських бюрократів Хвильовий зображує в одверто саркастичних тонах, то щодо таких героїв, як Анарх, Мар’яна в «Заулку», авторська позиція складніша. Тут і викриття, і пафос застереження проти потворних духовних деформацій у частини най-діяльніших людей суспільства. Але водночас відчутно й біль за цих щирих мрійників, романтиків, що зламалися у зіткненнях із суперечливою, часом жорстокою дійсністю.

Влітку 1926 р., у розпал літературної дискусії, було написано роман «Вальдшнепи». Хоча автор дбає про сюжетну інтригу, майстерно виписує чарівні південні пейзажі, на тлі яких розвиваються складні стосунки героїв, це все ж насамперед — роман ідеологічний, роман-диспут. Його персонажі, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші суспільно-політичні питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення ролі і значення здійсненого у роки революції. Головний герой «Вальдшнепів», Дмит-рій Карамазов,— у недавньому минулому активний учасник революційних подій. Його спогади змушують згадати біографію комунара-чекіста з новели «Я (Романтика)». «Ти розповідав мені,— нагадує Дмитрію Аглая,— як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря...» [11,226].

Карамазов — представник тієї романтичної молоді, яка формувалася в революції: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати ДмитрІй Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полеге-сеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького мііцанина-середнячка» [П, 262].

Крах ідеалів приводить Дмитрія і таких, як він, до глибокої депресії. Він — «вічний опозиціонер» — пробує переглянути й переоцінити свої погляди. Карамазов не може відмовитися від дорогої для„ нього ідеї національного відродження. Але ця ідея суперечить офіційній партійній ідеології й партійній політиці. Отож українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це — трагедія покоління, трагедія самого Миколи Хвильового і його літературних однодумців. Карамазов ще у пошуках виходу з кризи. Для автора ж єдиним виходом став постріл 13 травня. «Зі своєю партією, — вважають Карамазови,— рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрзда самим собі. Але й не рвати теж не можна» [II, 262].

Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов’язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, цілеспрямованих, вольових людей. Оповита серпанком таємничості «москозка» Аглая (можна думати, з її згадок про знаменитого прадіда, нащадок давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, «не тієї, що комсомолить у пустопорожнє... , а тієї, що, скажемо, Перовська» [II, 245]. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси і відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м’якотілості — відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко.