Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас,— новий мотив у творчості Хвильового. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з точкою зору автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне знайомство з творчістю Ф. Ніцше, а з іншого боку — з вісниківськими статтями Д. Донцова. (Це помітно і в тогочасних памфлетах письменника, зокрема в «Україні чи Малоросії?».) Ранні романтичні концепції Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був не відступ від романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Той активний романтизм (романтика вітаїзму), який пропагував Хвильовий, якраз і передбачав орієнтацію на сильну, діяльну особистість.

Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману піддавалися знищувальній критиці як в республіканській, так і в московській пресі. Шосте число журналу «Вапліте», де друкувалася друга частина «Вальдшнепів», було конфісковане. Повного тексту роману досі не пощастило відшукати.

Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. Певні підстави"для такого сприйняття були. Адже роман насичений політичними диспутами, програмними монологами тощо. Вони здебільшого торкаються все тих же гострих проблем, що дебатувалися в ході тодішньої літературної дискусії.

Хвильовий був у цей час у самому епіцентрі подій, у вирі боротьби. Зосталася позаду коротка й щаслива пора «Урбіно» — створеної за ініціативою Хвильового мистецької студії, куди увійшли ті вихідці з «Гарту», що не поділяли ідей масовізму — Тичина, Дніпровський, Смолич та інші. Якраз група «Урбіно» видала альманах «Квартали». У цьому спілкуванні однодумців всі вони знаходили джерело натхнення і душевної наснаги. В листопаді 1925 р. утворюється ВАПЛІТЕ. Фактичним лідером її також був Микола Хвильовий. Ця представницька група столичних письменників тоді ще мала надію на можливість вільного розвитку літератури і вільного змагання талантів без будь-якого зовнішнього диктату.

Але зосередитися на власне творчих завданнях ні Хвильовому, ні його соратникам по ВАПЛІТЕ не вдавалося. Сама суспільна, загальнокультурна атмосфера не сприяла цьому. З посиленням централістських тенденцій, партійного тиску на культурні процеси все гостріше відчувалася потреба наголосити на самобутності української культури, осмислити шляхи мистецького й літературного розвитку. Своїми памфлетами Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», опублікована ЗО квітня 1925 р. у «Культурі і побуті» (додатку до харківської газети «Вісті ВУЦВК»), фактично започаткувала знамениту літературну^,дискусію 1925—1928 рр. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925—і 926 рр. з’явився ще ряд памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо гря-деиіи», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926 р.

памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим читачеві лише 1990 р.

Стиль Хвильового-памфлетиста дуже своєрідний, він і тут зоставався неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісцен-цій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив з непереверше-ними гумористичними пасажами, з тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють трактувати памфлети Хвильового передовсім як мистецьке явище. За мінливою грою образів, багатством інтонацій весь час відчувається неповторна людська індивідуальність бунтівливого автора. Частина висловлених письменником ідей втратила сьогодні свою актуальність, дещо може видатися наївним або само собою зрозумілим. Але попри все це як мистецькі твори памфлети Хвильового можуть приваблювати й нинішнього читача. Ю. Шевельов свого часу наголошував, що кращі памфлети Хвильового «були зразками прози, високоорганізованої логічно, композиційно й стилістично. їм заслужено відведено місце в історії української громадської думки. Але час і пора відвести їм таке ж заслужене місце в історії української прози поруч таких вершин її — мова мовиться про небелетристичний жанр,— як писання Панька Куліша, Вячеслава Липинського, Дмитра Донцова» й.

І ще одне, власне, стильове зауваження, яке робили чи не всі, хто писав про Хвильового-памфлетиста. Йдеться про рясноту цитат із класиків марксизму, з партійних постанов і документів. Справді, це було обов’язковим атрибутом тодішньої публіцистики (як і всі наступні десятиліття), і без них, очевидно, памфлети просто не могли з’явитися. Крім того, автор мав на увазі і своїх посадових опонентів, для яких лише подібні цитати й були істиною в останній інстанції.

Можна спробувати звести основні ідеї памфлетів до кількох головніших тез. Хвильовий виступає проти засилля сумнозвісного масовізму («гаркун-задунайства», «червоної просвіти»), проти профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної та державної політики. Обстоюючи романтику вітаїзму як стиль «мистецтва наших днів», Хвильовий наголошує, що романтика вітаїзму — «це сума нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій». «Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів» [11,420]. Творцями такого мистецтва стануть лише талановиті, геніальні митці. У «Камо грядеши» і «Думках проти течії» автор гостро ставить питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут все відстале, назадницьке, епігонське, то Європу Хвильовий здебільшого трактує не як географічну, а як прихологічну категорію. «Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, ^іаркса» [II, 426], це — «психологічна категорія, яка виганяє людськість із «Просвіти» на великий тракт прогресу» [11,442] . Після цілої зливи нападок і критичних закидів Хвильовий у «Думках проти течії» виділяє спеціальний розділ для тлумачення гасла «психологічної Європи».

и Шевельов Юрій. Про памфлети Миколи Хвильового.— В кн.: Хвильовий Микола.Твори: У 5 т.— Т. 4.— С. 54.

«Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». «Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі, вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів». «Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете,— знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію, і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фаус-т, коли розуміти його як допитливий людський дух» [11,467,468]. Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя хвиступає у Хвильового «культурний епігонізм», примітивне хуторянство гаркун-задунайських.

Плекаючи надії на небачений розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати» [II, 471]. Саме тому, вважав Хвильовий, сучасне мистецтво переживає кризу.

Треба серйозно подбати про українізацію пролетаріату, тобто про соціальну базу культурної революції. Бо привабливе гасло пролетарської літератури буде порожньою балаканиною, якщо ця література не матиме масового україномовного читача. Висуваючи гасло «дайош інтелігенцію!», автор наголошував на тому, власне, загальнозрозумілому твердженні, що лише інтелігенція, а не напівосвічені робітничо-селянські маси» може творити літературу і мистецтво, відстоював пріоритет таланту і розуму перед войовничим наступом «масовізму». Це тим більш дратувало опонентів, що втілювалося у промовисті образи: для Хвильового незрівнянно дорожчий «радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва» [11,394], ніж легіони «просвітян».