Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Рінальдо Рінальдіні, а професор Канашкін, запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Рінальдо' Рінальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)» 9. Тоді до нас підходить Олесь Досвітній 10(переступає через калюжу) і каже:

— Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Ка-нахнкін!

— Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.

Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері» 11, Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слі-саренко 12написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семен-ісо 13й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» 14і питаю:

— А що значить 1ЧР, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?

— Як що? — каже Семенко.— Це значить — кінська сила!

— Боже мій! — скрикнув я.— Таж кінська сила має зовсім інше позначення.

Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.

Юліан Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.

Нарешті підійшли до Держвидаву. Тамми обтрусилисьбід дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт,ма ма клєіт»).

У кімнаті Аркадія Любченка |5, автора «Буремної путі», кількох /талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко 1б, автор «Байківкиці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:

— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

— Під рубрикою «історичні події»? — питаю я.

— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

— Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми, Тоді Пилипенко, Юліан Шпол

33

2 М. Хвильобий

і Олесь» Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати менСо Але як утішити? Я говорю крізь сльози:

— За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх 17о Вона зустрічає нас милою усмішкою»

— А...— говорить Раїса Азарх,— Дуже рада вас бачити!- Атебе, Мсоїаз, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під ыазвЪю «Твори»» звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко 0Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.

..«І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання . (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе.

...І от я відповідаю. По-перше — «твори». Це зовсім не «полное собрание сочинений», це не претензія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Шшшпенка й Аркадія Любченка. Отже, за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів,

А тепер про зміст. Свою наймолодшу .збірку 18я писав на початку двадцятих років нашого століття (в 1921 —1922). Вкімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка.

Ні, мабуть, не тому: я просто фіксував настрої двадцятих років.

Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят).