Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини 19та інших «серапіокових братів» 20.'

Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: «Балачки його нічого собою не уявляли». Про мову моїх творів можна прочитати у професора Сулими 21.

От і все. А; коли сказати, що я можу- бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять ошянопері вальдшнепи — все те, чим там пахне сумновеселий край' нашого строкатого життя» Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард» Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») 22і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни» Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі»

А тепер — поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики»

Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую,* що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери» 23, але й «три м у ш к е т о н е р и». Мушкет, аркебуза — це одно, а мушкетон — це .старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін)»

...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!

..ІГОліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода.

’* Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вайруку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця» 24. Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю!

І

Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він зав’яне — в рселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,— дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем,а крихкотілів спорзній солоднечі гризуться» Спорзно тодів повітріс Тому наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і теж горить,

А от клуніо Так, клуні! В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання» І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спор-зно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.

І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім — хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі — Диканька (ди-каньське пиво й меди опішнянські — недалеко біля Полтави) * Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь \татари, Карло XII 2і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок — все одно... Над степами гойдається шу-ЛІК&...

Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка — Гандзя, казали — повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків.

Казали:

— Оксано, пора на вечорниці!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом’яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав:

— Сарае іди носювати в клуню!

Оксана:

— Що ви, тату?

— Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.

І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік» Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.