— Повертай на вокзал, Варламов, — сказав він шоферові.

Машина, об'їжджаючи вирви, вибралася до залізничного переїзду, перетнула його, насилу пройшла повз руїни вокзалу і водокачки і опинилася на маленькій привокзальній площі, де до війни посеред круглого скверу стояв пам'ятник Леніну, а зараз височів лише гранітний постамент. Шофер раптом різко загальмував.

Стременний, а за ним Морозов і Громов, знявши шапки, вийшли з машини. Перед ними на пологій, засипаній снігом клумбі лежали трупи розстріляних полонених бійців. Їх було з двадцять — одні в потріпаних солдатських шинелях, інші у ватниках. У ту мить, коли їх спостигла смерть, кожен падав по-своєму, та все ж була якась страшна одноманітність смерті в цих розпростертих тілах.

Ніхто з тих, що стояли над убитими, не помітив, як з-за рогу найближчого будинку з'явився хлопчик років, мабуть, дев'яти-десяти… Він був одягнутий в коротеньку курточку з шинельного сукна, яка, мабуть, не захищала його від холоду, бо хлопчик мерзлякувато щулився. На його ногах були старі, латані-перелатані валянки, а на голові драна солдатська шапка. Хлопчик повільно підійшов до огорожі скверу, зосереджено розглядаючи приїжджих великими сірими очима. Маленьке, зморщене в кулачок обличчя було серйозним, навіть суворим.

З хвилину він стояв, немовби чекаючи, щоб його про щось запитали. Але його не помітили, і він, не дочекавшись запитання, обізвався сам:

— Вранці розстріляли… Годині о дев'ятій. Вони не хотіли йти.

Громов оглянувся:

— Не хотіли, кажеш?

— Ага…

— А де їх тримали? — запитав Стременний.

— У таборі.

— А табір де?

— Он там. Все прямо, прямо до кінця вулиці, а потім ліворуч. — І хлопчик рукою показав, куди треба їхати.

— Ну що ж, товариші, їдемо, — сказав Громов.

— Заждіть!.. Варламов, є в тебе що-небудь із собою?

— Є, товаришу підполковник! Коробка консервів…

— Дай-но її сюди! Ану, хлопче, підійди ближче.

Хлопчик нерішуче підступив.

— Візьми ось. — Стременний простягнув йому білу жерстяну банку. — Бери, бери! Вдома поїси…

Хлопчик взяв консерви, личко його залишилося серйозним і трохи наляканим, і, не подякувавши, міцно притиснувши банку до грудей, він зник десь за будинками.

— Товаришу підполковник! Товаришу підполковник!..

Стременний обернувся. До нього біг командир трофейної команди капітан Соловйов. Він задихався від швидкого бігу — після важкого поранення в груди його перевели на нестройову посаду. Досі в трофейній команді роботи було не дуже багато, але сьогодні довелося попрацювати, і Соловйов гасав з місця на місце.

— Що таке? — суворо запитав Стременний. — Що сталося?

— Товаришу підполковник, — доповів капітан, — вже виявлено п'ять великих складів з продовольством і обмундируванням!.. Он бачите церкву?.. — Він показав на велику старовинну церкву з високою дзвіницею. — Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії — для всієї армії на місяць продовольства вистачить!

— Поставте охорону! — сказав Стременний. — Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!

— Слухаюсь! Ні краплі! — Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.

А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.

— Куди ж тепер? — запитав Морозов. — Може, в табір?

— Поїхали!

Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.

Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…

Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.

Стременний обернувся.

— Музей — тут, на розі, — сказав Морозов. — Давай зупинимося на хвилинку.

Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».

Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.

Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.

Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.

Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…