Щоб не втрачати час та навички журналістської діяльності, Артур згадав роки свого студентства та розпочав вести блог, на якому описував різні людські історії та писав статті новинного характеру. Наступного тижня, у зв’язку із втратою робочого місця, Артур влаштувався на роботу до невеличкого видавництва, де займався написанням некрологів та автобіографій, не забуваючи вести свій блог, який завдяки креативному написанню матеріалу Артуром зміг зацікавити певну аудиторію осіб.

Одного вечора, після роботи, Артур вирішив пройтися містом. Вечір був теплий, сонце вже сідало за горизонт, а вулиці міста були порожніми, як ніколи. Прогулюючись біля Женевського озера, у якому спокійно плавали лебеді, а вода у озері наче сміялася від лоскоту вітру, Артур вирішив відвідати одне з кафе міста, що знаходилося неподалік від озера.

За столиками на веранді було порожньо, хоча й вечір не здавався прохолодним але відвідувачі закладу все одно вирішили сидіти у більш теплій та комфортній обстановці за столиками й барною стійкою всередині самого кафе. Гостей було не багато але водночас і не мало, кожен сидів за окремим столиком, ведучи дружні бесіди або просто насолоджуючись мелодією, яку грав піаніст сидячи за стареньким роялем посередині закладу.

За роялем сидів чоловік похилого віку, величної статури із сивим волоссям та стрункою формою тіла. Замовивши келих пива, Артур не міг відволіктись ні на мить від неймовірної гри піаніста, яка була витонченою, енергійною та водночас спокійною. Артура переповнювали емоції щастя та водночас смутку, які на нього вплинули після прослуховування мелодії, яку він раніше ніколи не чув.

Після того, як музикант закінчив композицію, Артур та ще кілька відвідувачів закладу подарували оплески піаністу, на які він на діво не відреагував. Артур наважився підійти до піаніста виказати слова подяки за чудове виконання композиції та дізнатися ім’я автора мелодії, яку він тільки-що грав.

Підійшовши та вставши позаду піаніста, Артур одразу ж подякував за неймовірну гру та задав питання, як і планував заздалегідь. Але на диво для юного журналіста, піаніст ніяк не відреагував на питання Артура. Після тривалої паузи, хлопець повторив своє питання але знову не почув жодної відповіді, а піаніст, в свою чергу, почав грати нову мелодію.

Не отримавши бажаної відповіді, Артур вирішив запитати про не найкращого співрозмовника у бармена. Чоловік похилого віку, який протирав стакани за стійкою, трохи здивувався після запитання Артура але зрозумів, що хлопець дійсно нічого не знає про того за кого цікавиться і не довго думаючи відповів:

– Це, найнеймовірніший музикант у світі!

Після цих слів, Артур не сказав більше жодного слова, а чоловік, що здавався на перший погляд лише звичайним барменом із парою байок та анекдотів у кармані, почав розповідь, що змінить життя Артура на завжди.

Ця історія починається із самого дитинства Дмитра, саме так зовуть загадкового піаніста, який грав неймовірні мелодії посеред кафе. Дмитро ріс гарним парубком, який мріяв про дивовижні пригоди у житті та бажав побачити весь світ. Його виховували мати разом із бабусею та дідусем, свого батька Дмитро не знав, адже той раніше загинув на війні. Щоб прогодувати родину, мати Дмитра завжди багато працювала на трьох роботах, тому Дмитро не рідко проводив час у бабусі та дідуся, що йому дуже подобалося, адже дідусь завжди розповідав цікаві історії із свого життя, які Дмитро слухав із великим задоволенням, так-як його дідусь у минулому був капітаном круїзного лайнера, де й познайомився із бабусею Дмитра, яка в свою чергу була там піаністкою.

Саме бабуся привила онуку любов до музики та смак до якісної та душевної мелодії. У квартирі бабусі та дідуся Дмитра, стояло старе піаніно, на якому часто грала бабуся Дмитра, хоча, якщо казати по-правді, на ньому частіше грали діти, які приходили на навчання до бабусі але у ті моменти, коли бабуся на власному прикладі показувала правильність гри, можна було забути про всі буденні турботи, завдяки чудовій музиці та витонченій грі.

Бабуйся навчала й самого Дмитра, який постійно проявляв інтерес до музики та виявив бажання до навчання гри на піаніно. Дмитро дуже швидко навчався, адже показував власний інтерес, тому й результат був очікувано позитивний. Із часом Дмитро навчився грамотній грі, чудово сприймав на слух ноти та дуже добре розвив свій музикальний слух.

Коли Дмитро пішов до п’ятого класу, його бабуся зрозуміла, що вона не зможе розкрити справжній талант свого онука, тому прийняла рішення відправити його на навчання до музичної школи, де викладала її давня подруга, яка була справжнім професіоналом своєї справи та знала, як краще розвинути юного та талановитого музиканта.

На початку, навчання давалося Дмитру не так просто, як очікувалося, так-як пані Вайс, подруга бабусі Дмитра, була доволі суворою жінкою, яка вимагала результату та прогресу від своїх учнів, в той час як Дмитро звик до навчання із своєю доброю й стриманою бабусею. Але якщо хочеш досягти успіху у своїй справі потрібно виходити із звичної обстановки та сумлінно працювати заради досягнення своєї мети. Саме це намагалася довести пані Вайс юному хлопцю, який мав талант але не розумів, що треба робити для того, щоб досягти бажаного результату.

Впродовж року сумлінних занять, Дмитро навчився систематизованій грі на роялі та дисципліні, яку йому привила пані Вайс. Також відвідуючи музичну школу, Дмитро познайомився із гарним хлопцем, який став його найкращим другом, юнака звали Владислав.

Владислав був світловолосим та добрим на характер хлопчиком, який був однолітком Дмитра. На відміну від Дмитра, Владислав походив із заможної родини, його батько був чиновником, а мати раніше була співачкою але померла коли Владиславу було чотири роки. Батько дуже хотів подарувати сину якісну музикальну освіту, так-як Владислав дуже нагадував йому про дружину, яку він кохав всім серцем, полюбляючи її спів та гру на роялі, через що наймав для свого сина кращих вчителів із самого дитинства, в надії розкрити талант дитини але усім цим вчителям, які брали шалені кошти за своє викладання, ледве вдалося розкрити у дитині музичний слух. Тому почувши, про те що в одній із музичних шкіл міста є вчителька, яка готує справжніх талановитих музикантів, не довго роздумуючи, батько Владислава, віддав сина на навчання пані Вайс, де той, в свою чергу, познайомився із Дмитром, який також став для нього кращим другом.