Подружившись із Владиславом, Дмитро став проводити разом із ним дуже багато часу. Хлопцям подобалася компанія один-одного. Вони обидва мали дуже багато спільних інтересів, особливо пов’язаних із музикою. У Дмитра ніколи не було проблем у спілкуванні із людьми але такого справжнього та щирого друга, як Владислав у нього раніше не було.

Владислав також дуже цінував спілкування із Дмитром, адже його батько раніше не давав змогу спілкуватися із звичайними дітьми, як Дмитро, а тільки із дітьми своїх заможних та впливових друзів. Відвідуючи музичну школу, Дмитро іноді страждав від цькування деякої групи хлопців, які грали набагато гірше Дмитра, а із появою в його житті Владислава, всі образи у бік Дмитра припинилися, так-як хлопці завжди були разом, а цькувальники боялись батька Владислава, що не могло не радувати Дмитра.

Через деякий, приблизно у дев’ятому класі, обидва хлопця потрапили на головний музичний конкурс своєї країни для юних музичних талантів. Конкуренція була дуже велика, тому друзі дуже переживали за свої результати. Рішення приймали під кінець заходу, тому ажіотаж буж дуже високий. За рішенням комісії було вирішено віддати Дмитру 1-місце у конкурсі, а Владислав посів третє. Обоє з хлопців були дуже раді тому, що посіли такі престижні місця у не менш престижному конкурсі своєї країни. Чого не можна було сказати про батька Владислава, який розраховував на те, що його син посяде краще місце на конкурсі але такий юний талант, як Дмитро затьмив всіх своєю грою.

Із часом хлопців стали відправляти на подібні конкурси кожного року, де вони завжди брали призові місця, в яких перше місце, зазвичай, посідав Дмитро окрім одного єдиного разу. У випускний рік Дмитро та Владислав приймали участь у новому для них музичному конкурсі, на який приходили викладачі консерваторій, які шукали юних талантів та заохочували їх до вступу до своїх навчальних закладів.

До вирішального етапу конкурсу, як завжди дійшли Дмитро та Владислав. Будучи конкурентами на сцені, хлопці ніколи не намагалися конкурувати у буденному житті, що скріплювало їхню дружбу. Після виступу обох, комісія відлучилася на нараду, щодо обговорення переможця конкурсу. В решті-решт переможцем став Владислав. Як виявилося пізніше батько хлопця підкупив кількох членів приймальної комісії, не сказавши про це сину, адже знав про його щирість та відвертість перед своїм найкращим другом.

Дмитро був дуже радий за свого товариша. Після конкурсу хлопці дуже гучно відсвяткували закінчення музичної школи та вирішили присвятити свої життя улюбленій справі, а саме грі на роялі. Через кілька днів стало відомо, що Дмитра не прийняли у бажану консерваторію, в той час як у Владислава не виявилось ніяких проблем із вступом.

Пані Вайс дізналася про підкуп приймальної комісії батьком Владислава, після чого повідомила про це Дмитру. Дізнавшись про це Дмитро не вирішив розповідати про цей інцидент Владиславу, а одразу ж вирішив поговорити із його батьком, щоб той розповів про все сину власноруч.

Прийшовши до батька Владислава та повідомивши про те, що він знає про підкуп, чоловік не здивувався, адже був впевнений у порядності та чесності Дмитра. На що відповів одною фразою:

– В моїх силах зробити так, щоб ти більше не зміг грати в жодному закладі нашого міста, тому раджу залишити цю розмову та відому тобі інформацію між нами й не рушити життя мого сина своєю чесністю. Життя не справедливе, хто як не я знаю це але іноді ми повинні йти на компроміси заради досягнення своєї мети.

Після цієї розмови батько Владислава певною мірою обмежив спілкування свого сина із Дмитром та взявся його перевиховувати, вважаючи, що раніше він приділяв цьому менше уваги ніж був повинен. Надмірна увага з боку батька Владислава обмежила контакт хлопців але він все-одно не міг повністю обмежити спілкування сина із кращим другом, тому хлопцям вдавалося іноді зустрічатися, хоч і доволі рідко.

На превеликий жаль для них обох на другому курсі навчання, Владиславу довелось іммігрувати, через звинувачення його батька у корупційних махінаціях на його посаді. За день перед від’їздом, Владислав взяв машину батька та поїхав із другом по улюблених місцях свого міста, у яке скоріше за все вже не повернеться. Хлопці гуляли у парку, прогулялися по набережній біля річки, пройшли біля рідної для них музичної школи, не забувши навідатись до пані Вайс, яка дала важливу життєву пораду обом:

– Справжній музикант не той хто грає мелодію, а той хто проживає кожну її ноту під час цієї гри.

Ці слова надихнули хлопців настільки, що вони стали їхнім девізом життя. Наступного дня Владислав, разом із батьком покинув країну. Вони почали тримати листову переписку із Дмитром але через часті переїзди Владислава впродовж кількох місяців, хлопці втратили контакт та більше не зв’язувалися.

Після від’їзду Владислава, Дмитро впав у відчай. Його залишив кращий друг, з яким він провів кращі моменти свого життя. Хлопець не знаходив собі місця та став дуже замкнутим у собі, на початку не підпускаючи до себе нікого та не бажаючи нікому довіряти. Але на щастя для Дмитра у нього виявилися чудові одногрупники, які підтримали його у важку для нього хвилину.

Вони бачили, яким замкнутим став їхній колега, котрий став грати відбуваючи свій час на репетиціях та під час навчання, граючи мелодію не від душі, як він це робив завжди, а від злоби, водночас на самого себе. Тому вони не могли покинути свого товариша у важку для нього хвилину, адже з мелодії не можна викинути нот. Групка молодих людей, з якими Дмитро встиг здружитися, не залишали його та завжди підтримували, допомагаючи забути старе та пізнати нове.

Завдяки своїм новим друзям, Дмитро зрозумів цінність дружби та став інакше дивитись на світ. Він зрозумів, що дружба – це не тільки спільні інтересі та приємне проводження часу у гарній компанії, а й довіра, одкровення, чесність, розуміння один-одного. До нього дійшло, що люблять не заради того, щоб щось отримати чи чогось досягти, адже всі ми люди, всі ми єдиний оркестр, який гармонійно співпрацює та допомагає один-одному та не може функціонувати без взаємозв’язку.