Саме так, пізнавши справжнє кохання, Дмитру відкрилися очі на світ та розуміння того, що він робить й для чого. Саме зустрівши Анну, він досяг прозріння для кого він вкладає душу у свої мелодії та нащо грає для публіки.

Анна грала на скрипці, навчаючись у тій же консерваторії, що й Дмитро. Анна була дівчиною неймовірної вроди, стрункою, пишноволосою та неймовірно виразними й глибокими очима. Ця дівчина повністю заполонила серце Дмитра, через що хлопець не міг дати собі аж ніякої ради, думаючи про неї і в день, і вночі.

Це було справжнє кохання, що їх охопило та найважливішим було те, що воно було взаємним. Молоді люди стали проводити разом весь всій вільний час, відвідуючи театр, кіно, гуляючи алеями та милуючись вулицями міста й один-одним. З певним проміжком часу, вони стали грати в тандемі, Дмитро на роялі, а Анна неймовірно ефектно доповнювала гру Дмитра власною грою на скрипці. Дмитро та Анна, як і всі нормальні люди сперечалися на різні теми, які ледь не доходили до бійок але одразу ж мирилися, не витримуючи більш ніж 2 годин у розлуці. Простими словами, вони просто жили.

Але на жаль на 4 році навчання сталося те до чого ніхто не міг бути готовим. Під час однієї з репетицій, перед зимовим виступом, Дмитро почав не потрапляти в такт та грати не по нотах, періодично чуючи дзвін в ухах, через що він був вимушений грати дивлячись на ноти мелодії, хоча не користувався ними із самого дитячого віку, коли тільки вчився грі на роялі. Після ретельного обстеження у лікаря, було виявлено, що Дмитро втрачає слух. Повної втрати слуху можна буде уникнути, якщо хлопець не буде знаходитися у шумних місцях та буде будь-якими способами його уникати.

Лікар запевнив, що цю проблему можна буде вирішити хірургічним шляхом але Дмитро повинен пройти певний курс лікування та уникнути будь-якого гучного звуку на передодні операції, у зв’язку із чим Дмитру доведеться забути про гру на роялі, якщо він хоче зберегти свій слух.

Це просто вбило Дмитра. Адже хлопець жив музикою, ще й операція була запланована у ті дати, коли в Дмитра повинні були відбутися вирішальні іспити, а ця хвороба не тільки забрала в нього улюблену справу всього життя але й можливість закінчити здобуття освіти.

Друзі підтримали Дмитра у тяжкий для нього період. Анна не відходила від нього ні на крок, адже знала, що Дмитро може зробити все, що завгодно. Мати намагалася пояснити сину, що життя не закінчилося на цьому. Він ще має змогу реалізувати себе, як людина, бо головне те, що у нього буде можливість зберегти свій слух.

Хлопець не бажав нічого чути. Він втратив ентузіазм, який був рушійною силою його життя, що спонукав його з кожним разом ставати все краще і краще, намагаючись довести самому-собі, що він може вдосконалюватись і робити краще для оточуючих, впевнюючи себе, що не має жаги для досконалості. Але якийсь шум в ухах зруйнував всі мрії, все те до чого він так люто прямував і в мить він наче впав зі сходів, по яких підіймався до самої вершини величності.

Настало літо. Всі стали готуватися до вирішальних іспитів. Анна була дуже схвильована. Адже дівчині сьогодні о п’ятій, судилося виступити перед приймальною комісією, яка дасть їй остаточний вердикт, результатом якого буде або успішне складання всіх іспитів та веселий випуск, або ж феєричний провал. Щоб отримати підбадьорення перед важливою подією, Анна вирішила навідати коханого на передодні виступу.

В свою чергу, Дмитро вже більше двох місяців не виходив на вулицю. Не голився, мав жахливий апетит та став дуже дратівливим. Хлопця переповнював розпач та смуток і навіть Анна не могла запалити в його душі нове багаття. Знаходячись на одинці із своїми думками, Дмитро не виносив будь-якої жалості та співчуття у свій бік, тому знаючи, що Анна є дуже сердечною й доброю людиною, запропонував дівчині розстатись, не бажаючи псувати їй життя але Анна, навіть, не хотіла про це чути, розуміючи, що він каже такі слова не через злобу, а через любов та мужність, бо не кожен зможе сказати, щось подібне найдорожчій людині у своєму житті.

Прийшовши до Дмитра, Анна побачила його вже на звичному місці, на кріслі біля вікна, де той сидів не подаючи, а ні звуку. Підійшовши трохи ближче та сівши на дивані поряд, вона спробувала розпочати розмову із жалістю в голосі:

– В мене сьогодні вирішальний екзамен. Ти знаєш наскільки – це важливо для мене, тому я прийшла до тебе. – Дмитро не звернув ніякої уваги, продовживши дивитись вдаль у вікно. Анна завжди відчувала відчай Дмитра. Тому не могла не висказатись йому.

– Я знаю, що тобі не байдуже. Ти втрачаєш слух і водночас, через свої дурні думки втрачаєш ще й душу. Таке може статися із кожним. Ти маєш талант, який дала тобі доля і доля його в тебе й забрала. Я певна, що, навіть, така страшна кара не сталася просто так, вона не напрасна. Ти став байдужим до всього, а в першу чергу до самого себе, убивши с собі будь-яку людяність.

У сльозах та розпачі Анна вибігла з дому Дмитра не зачинивши дверей. Дмитро, сидячи на своєму кріслі думав про те, що він розбив серця своїм близьким ніяк не реагуючи, своїми руками відштовхнувши всіх та поставивши хрест на власній персоні.

– А чи гідний я їх? Чи гідний я Анни?… Ні не вартий.

Сказавши собі ці слова, Дмитро узяв мотузку, прив’язав її до балки, що була прикріплена під стелею, встав на стілець та ривком ноги, дивлячись у вікно, зробив те що і планував. А планував він довести всьому світу, що він не гідний. Але із цим не погодилася мотузка, яка на радість Дмитра порвалася за мить до того, як хлопець встиг знепритомніти.