–  I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

–  Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

–  Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас.
– Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

–  Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

–  Так, так… Кому гульня, а кому служба!

–  Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали?
– запитався Книш.

–  Та ви ж чули, що копитан умер?
– перепитав Рубець.
– Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.

–  Так ви вже по земству служите?
– здивувався Книш.

–  Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, - глухо повiдав Рубець.

–  То це ви сюди на вибори приїхали?

–  На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?

–  То по своїм дiлам?
– знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.

–  Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.

–  Так он як?
– здивувався Книш.
– Поздоровляю!

–  Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок?
– прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.

–  А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець.
– Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.

–  Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, - одказав Книш.

–  Хотiлося б менi з ним побачитись.

–  Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, - указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу.
– Григорiй Петрович!
– гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

–  Что нового?

–  Пiзнаєте земляка?
– перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.

–  Не пiзнаєте?
– глухо вимовив Рубець.
– Давня рiч…

–  А… Антон Петрович, здається?
– спитався Проценко.

–  Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.

–  Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте!
– i вiн приязно подав йому руку.

Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.

Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.

–  Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити!
– заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися.
– А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..

Рубець мав був щось казати.

–  Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…

–  Человек!
– гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.

–  У вокзалi?
– спитався Проценко товариства.

–  Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.

–  Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо!
– скомандував Проценко.

Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.

–  Скорий!
– здивувався Рубець.
– У нас таких швидких немає!

–  Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося!
– мовив Книш.

–  Та хоч бiга швидко!
– каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.

–  Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.